Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Пречудово.

Канре вдала інтерес, проте сама пригадала, як Юппер колись принесла пучок «замовлених» трав од відун-ки — не від синьки, ні. Для того, аби Кару певне взяли на роботу до маестри, не до Альвіанні, а ще до її першої панії — як давно це було! Юппер сховала трави в сумку сестри — відунка твердила, що аби замовляння подіяло, про нього ніхто не має знати. Тільки Кара тоді дуже розгнівалась — у неї була алергія на котрусь із трав, і всі руки вкрилися червоними плямами, які вона мусила ховати під парадними рукавичками, що залишилися по матері. На роботу її не взяли, маестра нагородила Кару слівцем «гонориста» за ті рукавички, а Юппер за свою турботу була спочатку бита, бо дурно віддала гроші відунці, а потім зацілована, бо довго гніватися Кара не вміла.

Повернувшись додому, дівчина допомогла господині змінити сукню до обіду, й коли та відпустила її, служка пішла в парк перед домом та зрізала кілька тонких гілочок самшиту. Знайшла у своїх речах дрібну шкіряну торбинку, напакувала туди гілочки й прив’ялих трояндових пелюсток, котрі змогла знайти біля оголених уже кущів. Тоді запопадливо зазирнула в обідню залу — маестра тільки-но взялася до трапези, отож щонайменше пів години ще було. Тому Канре прослизнула вниз і пішла до Жюссі, у свою стару кімнату.

Усередині стояла темінь, як у могилі: вочевидь, пані Манно думала, що тратити свічки, аби хворій було видно щось, — то дурне.

— Жюссі? — покликала Канре й відчинила двері в бодай якось освітлений коридор, поки очі звикали до темряви.

Молодша служка не озвалась, але ковдри, які накривали її, ворухнулися.

— Чого це ви тут, Канре? — голос Жюссі пролунав так сполохано, ніби її застали за злочином.

— Я тобі щось принесла. — Дівчина намагалася говорити бадьоро, але вигляд змарнілого лиця і ледь не чорні тіні довкола очей лякали її. — Я була у відунки. Узяла тобі заговорених трав. Там розмарин, і жимолость, і… ще щось. Усе настояне, як має бути — під повним місяцем. Тепер ти видужаєш.

— Овва, дякую… — пробурмотіла хвора, стискаючи торбинку в руці. Канре помітила розсип синіх плям й над зап’ястями, але, слава вищим, вони ще були дрібними й не зливалися в один суцільний синець. — Оце ви, певне, потратились… Біда буде, як не видужаю! Стільки грошей надарма.

— Видужаєш. Давай я тебе переодягну. — Канре зауважила, що сорочка служки вся змокріла від поту. І ще їй хотілося переконатися, що синіх плям нема вниз по спині та на грудях.

— Скажи мені, — спитала дівчина стиха, допомагаючи хворій пірнути в чисту одіж. — Яке твоє справжнє ім’я?

Служка стрепенулась, але щойно її розкуйовджена голова виринула в проймі, вона вперто зирнула на Канре.

— Жюстіна. Завжди була, і як дадуть вищі, то й далі буду.

— Я ж заходила до тітки Вів. Мені розповіли, чим вона займається. — Канре ковзнула поглядом по спині подруги — плями таки розрослися й там.

— Хто розповів?

— Жінка в капелюшній. Бо Вів хвора. А та жінка вирішила, що я теж у справі.

Жюссі застогнала:

— Ото та Ненна… Так і знала, що в неї язик без кісток!.. Я Жюстіна, та й по всьому, — прошипіла дівчина. — Чи ви, Канре, думаєте, що людину творить її ім’я? Як краще ім’я та якісь папірці до нього — то вже хороша людина? Чи я зле робила? — Вона залізла назад під покривало і вкрилася до підборіддя. — Чи думаєте, що легко такій ото, як я, найти собі в столиці гарне місце?

— Я ні в чому тебе не звинувачую. — Канре підвелася з ліжка й підійшла до дверей. — Але мені думалося, ти вже знаєш: злого тобі не бажаю. Коли видужаєш, то я б хотіла почути-таки твоє справжнє ім’я.

— Будемо бачили. А за трави я вам дуже вдячна, — пробурмотіла Жюссі. — У мому селі відунка була перша, до кого йшли з хворістю… Я на кревні дні дуже знемагала раніше, а вона мені такого чаю наварила, що все мовби рукою зняло.

— Тутешні відунки теж хороші, — запевнила Канре, зачиняючи двері.

У коридорі вона наткнулася на пані Манно, брови котрої тут же сіпнулись од гніву, але вона не сказала нічого. Потім маестра Альвіанні висварила служку, бо та не прослідкувала, аби їй подали чаю. А вона, маестра, дуже потерпала без чаю. А Канре, голова в хмарах, повіялась кудись.

Канре лежала на колінах у ногах в маестри та мовчки слухала її прокльони, котрі сипалися і сипалися, як град за вікном. Важкі льодові намистини лускали об шибки, барабанили по гравієвій доріжці перед домом і дзвякали у порожні мідні корита на задньому дворі.

Маестра силою звела до себе голову служки і ляснула її по лиці складеним віялом.

— Мені недобре, Канре. Мені від тебе зле. Тому принеси гарячого чаю нарешті! Потім прийдеш розплести коси. І заготуй олію з травами, щоб помасажувати мені ступні. І чогось од болю в голові. Та ворушися, ворушися вже, чого стоїш, ніби тебе припнули до місця?

Канре підхопила поділ сукні обома руками й вилетіла в коридор, ледь стримуючи злість.

Вона боялася себе самої в цю мить, бо її душив такий щирий гнів на панію, що ледь могла йому опиратися. Слава богові, маестра не зазирала в її очі. Слава богові, бо вона би помітила там усе і без слів.

Хвиля в ній росла й росла від думки про кляті чаї та десерти. Канре не могла втямити, чому вони так сильно займали маестру, якщо в її домі, всього на два поверхи нижче, у темній комірці, вмирала дівчина — дівчинка шістнадцяти літ, яка, мабуть, у житті навіть не куштувала марципанів. Дівчинка, котра, мабуть, віддала всі свої гроші, ще й залізла в борги, аби отримати рекомендацію на чуже ім’я і, прикриваючись цим,