Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

Пророк вирішив із ним покінчити. Позбирав найстрашніші блискавки, усі ті вогненні змії, що сичать і мають крила, зібрав на хмари найтяжчі громи, ніби скель із половини землі наскладав, і з такою потугою рушив уночі до Ґутина. Головач спокійно спав у скельній садибі, нічого не передчував, коли пророк налетів із найстрашнішою бурею, яка тут коли-небудь бушувала. Щоб оточити біса, він спочатку постріляв довкола і розбив. Щойно біс світив до неба голим задом, крилаті змії-блискавки роєм вилітали на хмари. Були такі вогнисті, що будь-кого могли осліпити, але біс витримав. Заіржали громові коні, невидимі, бо прозорі. І на цей знак блискавки тисячократно вдарили по Ґутину, ніби готувалися до кінця світу.

І що з того? У відповідь на це із-за скель хлопчина в плюшевім убранні раз за разом знімає штанці, показує задок, росте аж до хмар, збільшуючись, як гора на дріжджах або морська хвиля. Кривляється святому, висолоплює язик, плює у святе обличчя. І миттю зменшується, ховається під скали і там, перекривляючи коней Іллі, ірже, аж тріщать скелі, а озерце вирує, ніби прийшов йому кінець. Знову пророк роз’юшиться, знову зміїним стадом хльостають блискавки з-понад хмар, знову іржуть оскаженілі коні, і блискавки розганяються з гори, як град, а тоді ще страшніше сипляться на Ґутин – наче море вилилося з дна єдиним водоспадом, ніби посипалися гори, вивернені з корінням. І знову все спочатку.

Побачив це Головач крізь шпари своєї колиби. Уперше побачив біса при всьому параді, добре придивився і зрозумів: «Тепер або ніколи, а решта то пусте! Прийшла його остання година!»

Підхопився з кам’яного ліжка. Вибіг. Стояв, освітлений блискавками, під Ґутин Томнатиком, сам, як гора. Відриваючи величезні камені, розміром як лісна колиба, молився по-давньому, але молився свідомо. Пробачив панам і людям, сам благав у неба прощення, помилування. Як досконалий мисливець вичекав, уловив момент, коли хлопчик у плюшевому костюмчику розігнався і виріс до хмар. Тоді шпурнув у нього – туди, понад озеро – брилою раз, вдруге, втретє. Поцілив на смерть. Усе стихло, ані святий Ілля, ані біс більше не гриміли. Тільки луна від Головачевих брил ще відбивалася від скель завершальним гуркотом. Убив біса, аж смола з нього сипонула на всі боки. Ще досі скали там заплямлені смолою.

Небеса розпогодилися, зорі відбивалися на поверхні озера. Озерце зраділо, заблищало. Блискотлива хмарка піднімалася з води, випромінючи вдячність, ніби коло найсвідоміших чарівників випустило в танці на громове свято найздоровіший струм. Головач розкрив обійми: «Сюди, до мене!» Сам-один він допоміг небу, а воно йому. Дякував: «Живуть батьки, і я вже не сирота».

І тоді Головач побачив, що нічого більшого він уже не зможе зробити. Полишив опришківське ремесло. Випасав величезні стада на полонинах, проводив там із ними кожне літо. Днями й ночами пропадав біля корів та овець, годував їх, пестив і чистив, доїв і говорив з ними. Теляток і ягняток носив на руках. А ще доглядав коней та биків. І все це твариняче братство, рогате чи гривасте, копитами чи ратицями дріботіло за ним, лагідно іржало, вдячно блеяло.

Узимку він спускався нижче букових лісів, на схили угорського Мунчела. Там збудував собі першу садибу. І ніхто йому не перешкоджав. Правду кажучи, пани хотіли підсунути йому якусь дівку, щоб якось його задурити й прикінчити. Ото вже наше гуцульське марнослів’я – всюди приплутати бабу і любаску. В кожному разі, з Головачем це б не вдалося. Він ніколи в житті не дивився на жінок, не мав наміру женитися і не оженився. Навіть чорти не були настільки дурні, щоби підсувати йому Лісну чи якусь зі своїх самиць, які перекидаються спокусницею. Боялися, що Головач, якщо йому вже вдалося впоратися з головним бісом, може і ще щось влаштувати. Чорти, які найбільше люблять таких, що сумніваються, не стали б жартували з Головачем.

Але є такі, хто не дивується нишком, а дехто навіть відкрито крутить носом: «Такий велет, скелі жбурляє, здається, що іскрою запліднив би скелю від скелі. І аби такий був вихолощений, як віл? То неправда!»

Хоч дума про Головача – це чиста правда, м’яко кажучи, цього досі ніхто розважно не пояснив. Одні казали, що так само, як найбільший бук на угорських схилах, уражений весняним морозом, уже не дасть ні квіту, ні плоду, так і Головач. Ще замолоду його, обмороженого зажурою, відразу відвертало, як тільки наближався до жінки. Пам’ятав, що наплодив би бісові худобини, а панам підданих. І жінки також це відчували: замість того, щоб сходитися з ним охоче, зваблювати і спокушати, сахалися від нього.

А інші кажуть трохи інакше: одне вигодовувати і множити худобу, а інше – людей. Головач розумівся на цьому найкраще. Звідки взяв би жінку, пару для себе, якщо велетів уже не залишилося? А якщо не вдасться витесати нове покоління, краще, ніж попереднє – боронь, Боже, аби не гірше, – то для чого починати? Краще закрити замок, досить! Для пещення і колисання вистачає ягнят, наймиліших створінь.

І ще про одне досі міркують люди: чи правильно вчинив Головач, що покинув опришкувати? Бо, може, пани-володарі світу знову почнуть гуляти і люд мучити?

Головач правив своє – та як же вони можуть гуляти і чинити зло, якщо вже немає біса. Якщо не стало сили зла.

Відомо, що з того часу біс цілком принижений. Не показується на землі фізично, і його родині доступ на землю закритий. Як таким і належить, ховаються у підземеллях, по норах, по сховках. Гузицею вже не хизуються, ой ні! Жоден навіть не називає себе бісом ані чортом, а весь час інакше, скромненько, щоб тяжко було їх розгадати. Й одягаються постійно інакше, щораз модніше, щоб важче впізнати. Зовсім не козиряють риком, як колись головний біс, де там! Навіть мовою чортячою не лопочуть, а тільки тихенько, так приємно, завжди по-модному. Але роблять, на що мають сили, сипляться на землю роями примар, чорних духів. У них немає іншої худоби – тільки душі. Коли чорт полює – то на душі, коли оре, сіє – для душ. Коли доїть, стриже, лупить шкіру – то з душ.