Читати книгу - "На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз"

За все це пана Головача – Бісовбивцю, як його називали, – на Закарпатті шанували як справжнього нащадка велетів, як ґазду, як людину з великим серцем, як батька працьовитого народу. Слава про нього далеко розійшлася.

Тож як турки якось загрожували цісареві нападом на Угорщину і вже підступили до кордону, сам християнський цісар вислав до Головача послів – ген, аж на Ґутин Томнатик – із проханням захистити край від ворожої навали та знищення. Цісар обіцяв йому стільки війська, скільки він сам захоче.

Спочатку, кажуть, Головач косо дивився на тих панів-послів, лицарів із високими перами на великих капелюхах і в чорних плащах, накинутих на лати. Та коли йому пояснили, скільки людей турки заберуть у ясир, скільки людської праці знищать, то погодився. За умови, що сам, без війська, вийде проти турків. І так і написав цісар до турка, що виставляє супроти нього лише одного лицаря.

У південному Семигороді, що його Головач так добре знав від часів нападів на замки, чекав він турків на високому перевалі.

Турки йшли, мов на воєнну прогулянку, цікаві навіть: що ж то за лицар і що той один лицар може їм заподіяти. Весело майоріли в долинах зелені прапори пророка, а на верхах красувалися герби Головача – буки. Раптом із зелені з’явилася людина-гора. Сміючись, привітали його яничари. А коли вони підійшли до перевалу, що гострим кутом врізався між верхи, на турецьке військо, чинячи спустошення, почали падати величезні каменюки, ніби випущені з пращі. А коли почалася паніка, з вершини розійшовся луною страхітливий сміх, мов ураган полонинський, і велет-Головач наскочив із мечем на турків, що кинулися навтьоки, виганяючи їх за межі Угорщини.

Спокійно шуміли й посміхалися високо підняті букові штандарти.

Християнський цісар призначив Головача гірським воєводою і просив, щоб він приїхав до Відня і там поселився в Бурзі. Хотів похвалитися Головачем перед усім світом. Та Головач ґречно подякував панові цісареві, переказавши, що він не лицар, а пастух. А коли порушує закон – опришок. Закон не на цісарському папері, а на його серці виписаний. І опорою закону є повага до людей, а не жандарми з когутячим пір’ям. Тому йому миліші його власні палаци – скелі на Ґутині.

Але пан цісар не образився, лиш наказав щотижня посилати Головачеві бочку вина та лантух борошна – аж на саму гору. Таку йому данину пожертвував.

Тож сидів Головач на верхах аж до глибокої старості.

Ґаздував там, літував і зимував, попиваючи вино. Збирав довкола себе усіх дітей – братових і сиріток різних. І слухав пісні. З усього світу приходили до нього піснярі й про нього самого співали йому багато пісень:

Головачу, Головино,

Ти, щира дитино.

Ой, не журись, Головачу!

Не журися, Головачу,

Бо гори заплачуть,

Весь нарід заплаче!

Головачу, Головачу,

Ти, щира дитино,

Із тобою кожна квітка,

Кожна деревина.

Ой, не сумуй, Головачу…

Різне співали. І про те, як убив біса, співали, і про вигнання турків, і про вбивство каштеляна, і про панську лють.

Ой, не журися, Головачу.

Головачу, Головино, ти – щира дитино.

Співали мандрівні діди, сивоволосі сліпці.

А старець, сидячи на каменях, слухав у задумі. Дивився вдалечінь на блискучу Тису, матір велетів, на ясні галявинки, які його виростили. І думав про сивого татка і поморщену неньку, про те, як колись цілий світ до нього посміхався, коли він вірив і довіряв кожній травинці, кожному листкові. Як билося до нього всюди серце світу, наче на кожній луці пульсувало мамине серце. І як ліси, луки, трави – всі вони були такими любими, добрими, турботливими, що і в небі не могло бути ліпше. Так слухав Головач цих пісень.

А ще приходили до нього люди просити допомоги і розради. Приходили здалека ґазди, щоб він їх розсудив.

Усе життя Головач говорив мало. Але те, що зробив, що сказав, було, як ті каменюки, які він так умів кидати і з яких збудував своє житло. Тверді, міцні, тесані – такими були його слова. І люди його славили, у всьому прославляли Головача.

І доки стоятиме Ґутин, доки озерце буде посміхатися і засмучуватися, доки велика Тиса гратиме пісню про Велетів, не загине його слава.

Слава скельного велетня з серцем дитини.

Слава Головача – опришка без догани.

Правда про опришків

(Intermezzo capricioso)

Один із моїх близьких приятелів, який особливо любить правду, обдарований милим та рідкісним у наш час переконанням, що правда десь мусить бути, що вона є однозначною, такою, а не іншою, після того, як прочитав оповідь про Головача, був щиро стурбований єдиним сумнівом: «Але чи все це правда?» І разом з тим – невідомо, чи під впливом чару Головача, чи ще й переймаючись «правдивістю» цього чару – сумно додав: «Шкода!»

Мені було важко його заспокоїти. Звісно, і ця правда є крихкою, як тепер загалом історична правда. Напрочуд розмитою є правда про опришків. Бо не можна стверджувати, що судові акти містять усю правду, а тим більше, що народні оповідання кажуть тільки правду.

Акти містять досить мізерні та крихкі подробиці, сухі реєстри нападів, звіти про справжні та вигадані злочини, про конфлікти з кодексами і судами класової справедливості, вироки, однобічно сформульовані панськими та міщанськими судами. Акти в найкращому разі подібні на розтин органів, відокремлених від тіла, які перебувають у стані розкладання. Самого життя вони не відображають. Не розкриють нам правди про опришків свідчення людей, вирваних зі свого середовища, та ще й записані людьми, які цього середовища не знали. Вони навіть не здатні показати відмежування злочинних інстинктів від загального тла тих часів та дикості звичаїв. Тож цими актами варто цікавитися лише настільки, наскільки вони стосуються осіб, відомих із якогось переказу, осіб, які фігурують у пісні, оповіді та уяві. Або у якомусь ширшому контексті. Наприклад, якщо хтось захоче змалювати долю селян чи поверховість і одночасно класову упередженість організації справедливості у давній Польщі.

Той, хто читав або просто переглядав Чорні Книги11, мабуть, був одразу вражений тим, що, окрім розбоїв, що їх учиняли піддані, laboriosi, надзвичайно строго трактувався «тілесний