Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

Я шаснув до нашої з малим кімнати, висунув шухляду письмового столу і витяг із неї минулорічний щоденник. Там за обкладинкою зберігав я мої гроші — чотири рублі з копійками. Я акуратно витяг їх, аби не дзвеніти копійками. І вже хотів бігти до Саньки на берег, коли почув, як відсувається стілець від столу в кухні. Сховавши гроші за пазуху, я зігнувся і швидко сів навпочіпки спиною до дверей. З кроків я зрозумів, що це — мама.

— Вовка, шо таке? — ці три слова прозвучали зі змінною інтонацією: перше — з гнівною, друге — з роздратованою, а третє — вже зі стурбованою.

— Живіт… — вичавив я із себе.

Я повільно розігнувся, підводячись, відсторонив маму рукою і повільно, все ще трохи зігнутий, пішов до вхідних дверей, а звідти — надвір. Я знав, що вона стояла у вікні й дивилася мені вслід, тому пішов на город, завернув за літню хату — і просто до вбиральні. Там я посидів якийсь час, чекаючи, поки вона прийде.

— Вов, як ти? — дуже швидко пролунав її голос.

— Нормально! — здавлено крикнув я.

Я так завжди розмовляю, коли треба зіграти запалення хитрощів. Це Інна так колись виступила — ще в дитсадку. Не прийшла два дні поспіль — просто виходила з дому, потім валандалася, поки батьки підуть на роботу, і верталася додому. Мене вихователька питає: «Де Інна?». Я кажу: «Не знаю», — бо і справді не знаю: вчора разом були на річці. Вихователька каже: «Ти зайди подивися», — я кажу: «Гаразд». А наступного дня кажу: «Забув зайти». А на третій день Інна приходить, як наче нічого не трапилося.

— Де ти була? — питає вихователька.

— Хворіла, — каже Інна.

— Чим?

— Запаленням легень, — відповідає.

Ну, ті, хто не так давно хворів на цю хворобу, давай сміятися, бо ж розуміють, що таке за два дні не минає.

— Запалення хитрощів у тебе, Інно, а не легень! — обурилася вихователька.

Ну, ото воно до нас так і прилипло на все життя. Не хочеться до школи — запалення хитрощів. Треба тільки, щоб хитрощі були надійні. Бо як мама зрозуміє, що насправді ти здоровий, потім сам не радий будеш. І на вулицю не пустять, і роботою завалять, і щоденник кожної години перевірятимуть — та ще й за цілу чверть…

Постояла мама ще кілька хвилин на доріжці біля літньої хати й пішла до столу. Я перечекав три хвилини, тоді тихенько вислизнув із надвору — і до воріт. Аж гульк, на залізному гачку під навісом над ґанком висить мій фотоапарат. Це ж коли розвантажували машину, я дав його малому, щоб заніс до хати. Але де! Повісив на ґанку й пішов. І тут мені раптом…

Я схопив апарат, тихо-тихо відчинив калітку і помчав на берег.

— Ти шо, хочеш фотографію напам’ять зробить? — невесело усміхнувся Санька.

Я віддав йому свої гроші, а потім сказав:

— Візьми фотоапарат.

— Нафіга він мені? Я й не знаю, куди клацать.

— Ну і не клацай, — кажу. — Просто, якщо стане зовсім важко, можеш його комусь продати.

— Ти шо? — у нього очі стали круглими.

Ну, да! «Смена»! Це ж рублів вісім коштує.

— А потім, — вів я далі, — на вокзалах же завжди повно мусорів. Почнуть розпитувати: хто такий, де батьки, куди їдеш?.. А якщо ти з фотоапаратом, хто до тебе причепиться? Не волоцюга ж якийсь! З фотоапаратом!

— Це пра-авда… — протягнув Санька. — Ну, добре. Біжи, бо тобі влетить. Це ж я тебе з-за столу вирвав, мабуть.

— Звідки ти знаєш? — здивувався я.

— А шо тут знать? Ви тільки приїхали, ти до мене прийшов. А тоді забіг додому по гроші й довго не виходив. Значить, сіли вечеряти… А що ж люди дєлають, коли з моря приїжджають? Хочеш іще скажу, що їсте?

— Що? — усміхнувся я.

— Бичків.

— А це ти звідки знаєш?

— Бо якщо у вас було щось приготоване, то ви його забрали на море. Там усе з’їли, бо апетит на морі — ого-го! А що швидко приготувати, коли приїхали? Тіки те, що привезли із собою. Тобто бичків.

Я мовчки дивився на нього і передчував, що ми, можливо, бачимося востаннє. Він, звичайно, дуже… не такий, як усі. Та ми багато років живемо на цій вулиці. І я знаю, що ні з ким він не дружить. Не можу сказати, що і ми друзі, та ближчого за мене він тепер нікого немає.

— Коли ти їдеш?

— Не знаю. Може, сьогодні, може, завтра… Не знаю.

— А може, не поспішай?

Я не знав, що це означає, просто шкода його було, як… як брата. Брати бувають страшенні паразити. Але ж усе одно брати.

— Побачимо, — відповів він і усміхнувся. — Не сси, все буде законно.

— Де ти був?! — мама з порога зустріла мене страшним криком.

— На річці, — відповів я. — Сильно чогось захотілося подихати свіжим повітрям.

— Як живіт? — голос у неї був невпевнений: не могла вирішити, брешу я чи ні.

— Трохи легше, — сказав я, хоча легше мені, звичайно, не було.

— Їсти будеш?

— Ні, потім.

Ця відповідь остаточно переконала маму, що я не брешу. Бо якби брехав (так вона подумала), то забув би про хворий живіт. І кинувся б їсти бичків. Бо хто ж від бичків відмовиться? (Так вона думала.)

Я лежав на ліжку і думав. Це — дуже важко. Якби була поруч книжка, я б читав. Якби я не був «хворий», пішов би ввімкнув телевізор. Це би принаймні полегшило думання. А коли ти сам-один, думки розлазяться, перескакують із одного на інше, зосередитися просто неймовірно складно.

Я думав про Саньку. Якби не Агент, якби він не сказав, що Санька — бандерівський байстрюк, — усе було б так само, як і досі. Санька жив би в сім’ї, терпів би батькову мокру мотузку (ну, бо батькова ж!), без жодного бажання ходив би до школи, бився би при нагоді з бараківськими, ловив би бичків… Не обов’язково крав би з Агентового перемета. Утім, тепер я вже не сумнівався, що ми із Санькою тоді все зробили правильно. І те, що бичків забрали, і