Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вбивство п’яної піонерки 📚 - Українською

Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

237
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вбивство п’яної піонерки" автора Сергій Оксенік. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 59 60 61 ... 83
Перейти на сторінку:
реагірувать…

— Да-а… — тільки і зміг я сказати у відповідь. — Ну, ви мене зовсім залякали, Маріє Іванівно!

— От ви мені не вірите, а я правду кажу, — наполягала вона. — От ви побачите, коли сюди міліція прибіжить.

— А ви вже і в міліцію повідомили?

— Ех… — Марія Іванівна тільки рукою махнула. — Не ті в мене ноги, Ревміре, щоби до міліції добігти. А слухайте! Ви ж на Лікарняну йдете? От і зайдіть у міліцію! І скажіть їм. Шо так і так, Танька Безпала зі своєю подружкою вбили свою подружку. Хай прийдуть і посадять її!

— Кого?

— Та Таньку ж! — вона аж разстроїлася через мою недоумкуватість.

— А що? — ніби вголос подумав я. — Таки зайду. Так і скажу: «Марія Іванівна бачила, як Тетяна Безпала вбила свою подружку». Поїдьте розберіться.

— Та ви шо! — обурилася бабуся. — Нашо ж ви зразу про мене! Я нічо не казала. Ще мені мало, шоби по міліціях затягали. Ви од себе скажіть. Вам повірять.

— Ясно, — сказав я. — Ну, до побачення, Маріє Іванівно.

А навздогін вона сказала, якщо я правильно розчув:

— Бо то вже не люди, понімаєш? І так спробуй стати людиною, а вже як крові попив… Нічо не буде.

Я зупинився.

— Що ви сказали?

— А нічого, синку, я не казала. Біжи, біжи!

Вона мене вже не затримувала. Бо я ж мусив виконати її завдання, поки не пізно.

Доки йшов до Свєткиної хати, почав відчувати, як їсть і пожирає мене страх. От же ж дурна баба! Воно то понятно: сидить сама цілий день, поговорити ні з ким, та й ті сусідки малахольні вже в’їлися, мабуть, у печінки… Хіба ще таке приверзеця! Та все ж таки я нічого не міг зі собою зробити: просто такий страх, що ви собі не приставляєте! А тут же й іти ще добрі півчаса…

Розділ 13

Ми приїхали засвітла. Та волейболу не було. Ну, в неділю батьки майже ніколи не грають — стають дорослими. Стільки роботи збирається за тиждень по дому, городу… Та ще й заготовки: літо ж. Тільки достигла вишня — стоїть над вулицею задушливий запах варення. Потім його змінить запах оцту: огірки, помідори, сливи, а тоді — нудотний запах вина, що бродить у бутлях: виноград… Це те, чого серед тижня не зробиш. Хіба ж вистачить тих кількох годин, які лишаються після роботи, щоби зварити, наприклад, варення? Це ж не картоплю підсмажити!

Поки розібрали речі з машини, мама заходилася готувати вечерю — тільки не картоплю смажити, а привезені з Очакова бички. А я тихцем вислизнув за ворота й пішов до Саньки. Мене цілий день гризло, що він на мене ображається за вчорашнє. Я ж не винен, але все так збіглося, що він цілком може вважати, неначе я навмисне його підставив.

У них удома було як на похороні. Тьотя Люда зі мною привіталася, як із тінню. Дядя Петя сидів за столом, як профіль Леніна на карбованці. Так і не поглянув на мене. Тьотя Люда погукала Саньку, і той вийшов до мене, не зупинився ні на мить, ножем крізь масло перетнув кімнату й рушив на подвір’я. Я — за ним, як винувате цуценя.

— Пішли на берег, — кинув він через плече.

Ми вийшли через їхню задню калітку й усілися на лавочці спиною до води, обличчям на подвір’я. Я зрозумів, що він теж хоче зі мною поговорити, бо інакше не сідав би лицем до дверей із хати. Двері в них відчиняються практично безшумно, — мало хто вийде і почує, про що ми говоримо…

— Слухай, Санько, — почав я, — я вчора зовсім не…

— Ти маєш гроші? — спитав він зненацька, урвавши мої вибачення.

Отакої! На цю тему ми з ним ніколи не розмовляли. Вона слизька. Ми були в різних вагових категоріях. У мене руб-два завжди водились у загашнику — те, що я економив на сніданках у школі. А Санька грошей ніколи не мав. І він ніколи нічого не брав у мене. Навіть коли вдвох ходили в кіно, він довго впирався, якщо я намагався за нього заплатити десять копійок. Потім, правда, погоджувався, бо що ж… А от від морозива — навіть фруктового за 9 копійок — завжди категорично відмовлявся. Дуже гордий.

— А скільки тобі треба?

— Не знаю… — відповів він. — Багато.

— Ну, в мене є рубля три, — невпевнено сказав я.

— Можеш позичити? Я пришлю.

— Кого? — здивувався я.

Ніби у книжках. «Я пришлю до вас свого слугу!»

— Гроші пришлю, — пояснив Санька.

Нарешті до мене дійшло.

— А куди ти зібрався? До Дрогобича?

— Ні, в Казахстан. Батьків шукати.

— Слухай, Санько, — спробував я його напоумити. — Казахстан у три рази більший за Україну. А до нього ще тисячі кілометрів. Де ти їх там шукатимеш?

— У Карагандинській області. Я адресу маю. Тільки доїхати якось треба.

Це звучало так дико! Я навіть не придумав, що сказати. Знову ніби у книжках, де діти втікали з дому, щоби потрапити у Трансвааль — воювати за бурів проти англійців. Дитсадок якийсь, якщо подумати… Але я йому повірив. Я Саньку знаю. Він поїде. І я майже впевнений, що знайде своїх батьків-бандитів. І що далі? Піде там до школи? Та він же зовсім не знає казахської мови… І якби тільки це. Але зрозуміло, що переконати його в чомусь — марна річ. Треба просто допомогти.

— Пішли до мене, — сказав я.

— Ні, до тебе я не піду. У тебе батьки вдома.

Він так це сказав, що в мене мороз пішов шкірою. Я раптом усе побачив його очима: і себе, хлопчика з благополучної сім’ї, і моїх батьків, які, безперечно, знали, що він нерідний син своїх батьків… Справді, батько дружив із Петром Степановичем іще до того, як той переїхав до нас у Варварку. По-моєму, вони навіть колись зустрічалися там — у Карпатах, — набагато раніше. Я не впевнений, ніколи особливо не цікавився цим питанням, але… Щось наче таке чув.

— Ну, посидь тоді тут, я скоро повернуся, — погодився я.

— Нє, — заперечив Санька. — Пішли разом. Тільки ти — додому, а я — на річку, там, біля вас. На гнилому човні посиджу.

Удома я побачив накритий для вечері стіл і цілу родину навколо нього. Одне — моє — місце було вільне.

— Де тебе носить? — обурено вигукнула мама.

— Я зараз, за хвилиночку!

— Я тобі дам таку хвилиночку! — всі їли смажених бичків і салат.

Руки всі мали такі масні від бичків, що особливо виразно я уявив собі, як

1 ... 59 60 61 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вбивство п’яної піонерки"