Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— У нас котеджі кращі, — похвалився Валяй. — Висотні стрункі красиві гіганти, що шпилями своїх ажурних круглих веж, наче титани, підпирають тихе українське небо.

Вовко заявив, що він тут не зможе жити.

— Це не для мене. Спекота, раптові тропічні зливи, перенаси­ченість повітря вологою і ось ці мікроскопічні кусючі москіти, що тобі не дають ні дихати, ні сховатися в тіні. Вічно за сіткою, мов за ґратами. Для мене достатньо одного разу побачити і запам’ятати... Сюди я не приїду жити ніколи...

Мироновичу і Валяю Флорида сподобалась. Особливо Маямі з його набережною на березі океану, численними ресторанами і кав’ярнями та казино, або, як кажуть американці — «касіно», — на бортах океанських лайнерів заввишки з добрячий київський хмарочос.

Вітольд тоді так само лежав на горішній палубі яхти, взятої ними напрокат з капітаном — американцем українського походження з куцим, мов хвіст зайця, прізвищем — Лан. Звали його Джордж, в перекладі українською — Юрко Лановий.

Легенький бриз охолоджував Вітольдове обличчя і накладав, краще, ніж будь-який паризький дизайнер, легенький, непомітний макіяж кольору полуденного сонця. Яскравий, живий відтінок здорового обличчя і дещо драматичні білі кола навколо очей, куди не потрапляли спекотні промені грайливого сонця.

Тоді, на Флориді, Валяй і Вовко вперше у своєму житті плавали на яхті. Вони сиділи на нижній палубі і, здавалось, руками могли зачерпнути теплі води Гольфстріму, що народжувався тут і відпливав у кругосвітню подорож маршрутом від берегів Америки до далеких північних вод Європи, зігріваючи її своїм теплом. Вони захоплювалися летючими рибками, що вилітали з води прямо перед носом яхти і летіли метрів сто або й більше чи то від «болта», як і Лан називав яхту, чи то від хижака, що полював на цих рибок. Мироновичу летючі рибки нагадували українських серпокрильців, що вилітають зі своїх гнізд у дніпровських кручах і летять низько над водою, не торкаючись поверхні сріблястих хвиль. Валяй і Вовко, наче діти, при першій з’яві цих дивовижних риб з крильцями вигукували, перебиваючи один одного:

— Он дивись! Одразу штук п’ять.

— І з мого боку так само летять. Поглянь-но сюди. Твої уже пірнули, а мої ще в повітрі...

Валяй тоді все-таки придбав одну віллу на узбережжі Флориди і загорівся бажанням купити негайно і яхту. Миронович вагався, а Вовко категорично відмовився.

— Далеко і душно. Я віддаю перевагу південному узбережжю Франції, — заявив він.

— Що ж, — посміхався Валяй. — Попечемося на Флориді, приїжджатимемо до тебе у Францію лікуватися.

«Отже, усі вони готують собі тил, про всяк випадок, — розмірковував тоді Миронович. — Знає кішка, чиє сало з’їла».

Миронович розумів, що так далі життя в країні тривати не може. Занадто стало воно контрастним після соціалізму з одноманітним обличчям. Одні стали страшенно бідними, ледь не на рівні жебраків і бомжів. Інші — страшенно багатими. На рівні султанів і шейхів. Пізно чи рано соціальний вибух у такій країні має відбутися. Народ може, не доведи Господи, знову взятися за кілки, за вила, і почне громити все і всіх підряд. Демократична за своїм духом і ментальністю Україна споконвіку народжувала своїх бунтівних вождів і отаманів.

«Щось ми з Папою робимо не те, — розмірковував над розбудовою держави Миронович. — Живемо начебто одним днем. Не бачимо історичної перспективи. Президентом вічно не будеш. Життя не дасть. Пізно чи рано і йому настає кінець. Отож, слід замислитися, що ж ти після себе залишиш. Добробут чи Руїну. Славу чи Ганьбу. Смерть чи Безсмертя. Невже про це Папа не думає, підгрібаючи під себе, під свою сім’ю все, що не так лежить? Колись неминуче цьому має настати кінець».

Миронович думав: «А чи не піти з цієї посади? Краще піти, поки не пізно. Чого мені ще треба? Стати президентом? При самозакоханому Папі, що дивиться і намагається наслідувати чи то російського імператора, чи то білоруського авторитарника, чи то азіатського туркменпашу...» І взагалі Миронович постійно дивувався, як такий «неотесаний Папа», або, як його постійно називав академік Ластовецький — «бригадир городньої бригади» став президентом такої великої держави. Просто йому посміхнулася приспана доля, яка спросоння, вочевидь, не розібралася — хто є хто. Цікаво, ким би він сьогодні був, аби його не вибрав народ? У ринковій системі? Бізнесменом? Навряд. Швидше за все — безініціативним безробітним, а може, й бомжем, якщо б рідні не допомогли. Мабуть, таки бомжем, — схилився до думки Миронович, — а бомж ніколи навіть до кандидата б не дотяг. Тепер і Папа став авторитарником. Жорстоким. Злим. Самозакоханим. Спробуй щось проти нього скажи. Чи без його дозволу висунься в кандидати. Знищить. Живцем у землю закопає. Плюнути б на це все. Купити б віллу на тих же самих офшорних островах, де розміщено більшість рахунків. Народити з Роксаною малих карапузів і хай би собі бігали робінзонами по золотому піску під полуденним сонцем і голубим небом...»

«Королева Анна» стишила хід. Полл Вільямс вивчав лоцманську мапу Середземного моря. Десь тут має бути мілководдя. Це й по забарвленню води видно. Миронович лежав на горішній палубі яхти, дивився вперед на зеленкуваті води моря, а згадував чомусь Розу, їхню спільну дитину та спокійну й в усьому зважену Клару Янівну. Він у них, в Святошині, недовго жив. Одружившись на Розі, він несподівано для себе помітив, що коли ти не шукаєш нареченої — наречені шукають тебе. Донька академіка Ластовецького — Альбіна зустрілася йому в бібліотеці. Струнка, височенька, у великих окулярах з поглядом розумних очей. Тоді йому чомусь хотілося мати таку вчену дівчину в окулярах. Чому? Не знає. Просто хотілося — і все. Може, тому, що в їхній сільській школі жодна дівчина не носила окулярів. І в цьому він вбачав певний для себе приємний шарм. Він уявляв, як Альбіна скидає перед цим окуляри, кладе їх на тумбочку біля ліжка, сама лягає горілиць і він перед собою бачить її умиротворене і надзвичайно вродливе дівоче обличчя з великими короткозорими сірими очима голубуватого відтінку. Так він після знайомства з Альбіною уявляв дочку академіка. Уже пізніше він переконався, що Альбіна без