Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Поселеня, які там дальше по дорозі, — каже вона, її очі ще ширшають, а усмішка така, ніби вона сама не дочекається мені сказати, — вони просто хворі на голову. Звар’ювали від Шуму. Я чула про місце, де всі носять маски, аби ніхто не бачив їхніх лиць. Є ще одне, де ніхто нічо не робить, тіки всі цілими днями співають — отакі вони махнуті. А є ще одне, де стіни зроблені зі скла і ніхто не носить одягу, бо в Шумі немає секретів, нє?
Вона нахиляється ще блище. Я відчуваю її диханя, смердить ще гірше чим шмата, і я відчуваю тишину, яка ховається за всіма цими словами. Як таке може бути? Як у тишині може бути стільки галасу?
— Люди можуть зберігати секрети в Шумі, — кажу я. — Люди можуть там зберігати які хоч секрети.
— Лиши хлопця в спокої, — каже Вілф зі свого сидіня.
Лице Джейн сумнішає.
— Вибач, — каже вона, так ніби трошки бурчить.
Я трошки припіднімаюся, відчуваючи всі плюси того, шо в мому животі є їжа, і не знаючи, шо там робить чи чого не робить смердюча шмата.
Ми під’їхали блище до решти валки, достатньо блисько, аби я бачив кілька потилиців, які перед нами, і блище чув Шум, в якому чоловіки переговорюються, то голосніше то тихіше, а між ними є тишина жінок, ніби камінці в струмку.
Коли-не-коли хтось із них, переважно чоловік, оглядається на нас, і я відчуваю, шо то вони виглядають мене, прикидають, з якого я тіста.
— Я мушу її знайти, — кажу я.
— Свою дівчину? — питає Джейн.
— Так, — кажу я. — Дякую, але я мушу йти.
— Але в тебе горячка! А там другі поселеня!
— Ризикну, — я розмотую брудну шмату. — Пішли, Манчі.
— Тобі не можна йти, — каже Джейн, її очі ще більші чим до цього, а лице стурбоване. — Військо…
— Я потурбуюся про військо, — я піднімаюся, готуючися зіскочити з фіри. Я ще погано тримаюся, такшо мені приходиться пару разів переривчасто вдихнути, перед тим як я зможу шось зробити.
— Але вони тебе зловлять! — піднімає голос Джейн. — Ти ж із Прентісстауна…
Я різко піднімаю голову.
Джейн затуляє рота долонею.
— Жінко! — кричить Вілф, розвертаючись із переду фіри.
— Я не хотіла, — шепоче вона мені.
Але вже пізно. Слово вже поскакало вперед по валці, і я вже аж задуже добре знаю, як то буває — поскакало не саме слово, а й то, шо пов’язує з ним мене, то, шо всі знають чи думають шо знають про мене, і вже лиця повертаються, аби уважніше приглянутися до останньої фіри у валці, воли і коні зупиняються, а люди вже спокійно розвертаються нас розглянути.
Лиця і Шум спрямовуються дорогою просто до нас.
— Кого то ти там маєш, Вілфе? — каже чоловічий голос із попередньої фіри.
— Хлопець у горячці, — кричить Вілф у відповідь. — Одурів від хвороби. Я не знаю, шо то він там говорить.
— Точно впевнений?
— Ая, прошу пана, — каже Вілф. — Хворий хлопець.
— Давай його сюда, — чується жіночий голос. — Подивимся.
— А шо, коли він шпійон? — чується ще один жіночий голос, який майже верещить. — Шо, коли він веде до нас військо?
— Не тре’ нам ту’ шпійонів! — викрикає якийсь чоловік.
— Він називається Бен, — каже Вілф, — він з Дального Кута. Йому оно сняться кошмари про то, як військо з проклятого міста повбивало тих, кого він любив. Я можу за нього поручитися.
Тепер зо хвилину ніхто нічо не кричав, але Шум цих чоловіків шумить у повітрі як рій пчіл. Усі лиця ще повернуті до нас. Я пробую виглядати трохи хворішим і думати в першу чергу і в основному про вторгненя в Дальній Кут. Це неважко, і відцього мені стає ще гірше.
А тоді настає довгий момент, коли ніхто не каже нічо, і це звучить так голосно, ніби всі кричать.
А тоді досить.
Повільно, повільно воли і коні знову починають рухатися вперед, йдуть геть від нас, люди ще оглядаються, але тепер принаймі забираються подалі. Вілф натягує віжки своїх волів, але веде їх повільніше за інших, так аби між нами і всіма іншими була віцтань.
— Вибачай, — знов каже Джейн, видно, перелякавшись. — Вілф казав мені не казати. Він казав мені, але…
— Усе добре, — кажу я, просто бажаючи аби вона перестала говорити.
— Мені дужедуже шкода.
Ми накреняємся і Вілф зупиняє фіру. Він чекає, поки валка від’їде на безпечну віцтань, тоді зіскакує і підходить до мене.
— Нико не слухає Вілфа, — каже він, може, трошки всміхнувшись, — але коли слухають, то вірять.
— Мені треба йти, — кажу я.
— Йо, — каже він. — Бо туй небезпечно.
— Мені шкода, — повторює Джейн.
Я зіскакую з фіри, Манчі біжить за мною. Вілф тянеться до Віолиної торби і відкриває її. Тоді дивиться на Джейн, котра його розуміє. Вона бере жменю фруктів і хліба, і кладе то всьо до торби, а тоді ще таку саму жменю сушеного м’яса.
— Дякую, — кажу я.
— Надіюся, же ти ї’ найдеш, — каже Вілф, коли я закриваю торбу.
— Я теж надіюся.
Кивнувши, Вілф пішов і сів назад на фіру і натягнув віжки волів.
— Будь обережний, — гукнула мені Джейн, найголоснішим шепотом, який лише буває. — Бережися вар’ятів.
Я ще хвилину стою і дивлюся як вони їдуть, ще кашляю, ще в гарячці, і мені краще, як не через їжу, то через сморід коріння, і я надіюся, шо Манчі зможе знову знайти слід, а ще я думаю, як то мене зустрінуть, коли я накінецьто доберуся до Притулку.
29. Тисячогранний Аарон
Минає якийсь час, жахливий якийсь час, доки Манчі знову знаходить запах, коли ми вертаємся до лісу, але тоді він гавкає «Сюди» і ми знову рушаємо.
Він капець хороший пес, я вже казав?
Тепер уже ніч запала остаточно, я все ще потію, я все ще кашляю достатньо сильно, аби виграти якесь змаганя з кашлю, мої ноги складаються з самих мозолів, голова дотепер крутиться від гарячкового Шуму, але в мене в животі є їжа, а ще більше їжі в торбі, цього вистачить на пару найблищих днів, такшо всьо найважливіше зараз попереду.
— Ти внюхуєш її, Манчі? — питаюся я, коли ми балансуємо на колоді через потік. — Вона ще жива?
— Віола пахне, — гавкає він, зістрибуючи з іншого боку. — Віола боїться.
Це трохи по мені б’є і я починаю йти швичче. Ще одна північ (двацять два дні? Двацять один?) і в мому ліхтарику здихає батарея. Я дістаю Віолин, але більше в мене нічого нема. Нові пагорби, на цей раз крутіші, а ми біжимо через ніч, лізти вверх ваще, лізти вниз небезпечніше, але ми йдемо і йдемо і йдемо, Манчі винюхує стежку, їсть Вілфове сушене м’ясо, а ми бредемо вперед, я викашлюю всьо шо можу, ми відпочиваємо так мало, як тільки можна, зазвичай поспиравшись на дерева, а над горбом починає виходити сонце, такшо ми ніби заходимо в світанок.
І коли світло повністю освітлює нас, я бачу, шо світ починає мерехтіти.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніж, якого не відпустиш», після закриття браузера.