Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

— Тобі сподобалося?

Я підійшла ближче до Гордія та нахилилася до маленької машинки в його руках. Вона була спортивною, а ще такого яскравого червоного кольору.

— Тут усе до деталь так само, як і в оригінальному автомобілі, — вражено сказав хлопець. — Треба буде роздивитися цю машинку.

— Ну, вона гарна, — погодилася я і легко вдарила пальцем колесо автомобіля. Воно з тихим жужанням покрутилося. — Як тільки побачила її, то одразу ж згадала про тебе.

— Дякую! — Гордій раптом обійняв мене. — Це ідеальний подарунок, Поліно.

— Ти справді так думаєш? Чи, може, це справжній відстій, а ти говориш це лише для того, щоб не образити мене?

— У мене нема проблем з тим, щоб образити тебе, — пробурмотів хлопець.

— Так, це факт. Тобі подобається ображати мене. Ти від цього отримуєш задоволення?

Я насупилася та косо подивилася на Гордія, що досі обіймав мене. Занадто довго!

— У мене нема такого дивного фетиша, Поліно.

— О, тоді гаразд. І відпусти вже мене нарешті, бо я зараз задихнуся.

Гордій відсторонився та почав обережно складати модель машини назад у коробку. Він робив це так акуратно, наче боявся хоча б щось зачепити.

— Це справді надзвичайний подарунок, — сказав хлопець й уважно подивився на мене. Я з нерозумінням похитала головою, бо його погляд був надто довгим. — Як тобі ідея втекти звідси?

— Що? — здивувалася я.

— Я пропоную тобі втекти зі мною в одне місце.

— Ти з глузду з’їхав? Тут стільки людей, а ти хочеш утекти зі своєї ж вечірки!

Я дивилася на нього великими очима, а він раптом схопив мене за руку та потягнув до виходу. Гордій так швидко йшов, що я мало не бігла за ним, тягнучи шлейф своєї сукні.

— Куди ти тягнеш мене? — голосно спитала я, коли ми вийшли на вулицю. — Там твої гості, твої подарунки!

Гордій раптом зупинився, і я влетіла в нього, ударяючись своїм тілом об його груди. Він дивився на мене зверху вниз, обіймаючи однією рукою мою талію. Мені чомусь стало важче дихати, але я все одно дивилася на нього у відповідь.

— Мені байдуже на них, — тихо сказав він. — Я хочу показати тобі дещо.

— Показати що? — розгублено прошепотіла я.

— Те, що ще ніколи ніхто не бачив, — відповів Гордій. — Ну, майже ніхто. То що, поїхали?

Я деякий час просто дивилася на нього, а потім усе ж усміхнулася та кивнула головою в знак згоди. Він знову схопив мою руку і потягнув мене сходами вниз. Я помітила, що Гордій усе ще тримав у своїй іншій руці мій подарунок. Мабуть, він справді йому дуже сподобався. Це змусило мене широко усміхнутися, та й ідея втекти з ним з цього свята тепер здавалася мені не такою вже й поганою.