Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

— Чекай, ти привіз мене додому? — спитала я, відкривши рота, коли автомобіль заїхав у ворота будинку.

Може, я чогось не зрозуміла? Навіщо нам утікати, щоб приїхати назад у будинок, у якому живемо?! Це так безглуздо. Чи, може, я набридла йому на тому святі й він вирішив позбутися мене таким чином? Ми так утекли несподівано, залишивши всіх гостей. Добре, що я хоч додумалася написати Аріні, щоб вона розібралася з усім, бо все-таки треба провести людей, попрощатися з усіма, забрати подарунки Гордія...

— Ти глухий? — голосніше спитала я, як тільки автомобіль заїхав у гараж.

— Не нервуйся, Полінко! — спокійним тоном сказав Гордій. — Ми на місці.

— Це я вже зрозуміла.

Я роздратовано склала руки на грудях, продовжуючи сидіти на сидінні. Хлопець вийшов з автомобіля, усе ще тримаючи в руках коробку з моїм подарунком. Я закусила нижню губу та відвела погляд, щоб приховати свою усмішку. Мене справді тішило те, що Гордій так бережно поводиться з цією машинкою, хоч вона й іграшкова. Щоправда, мені не дуже сподобалося, що хлопець зняв рукавички, але вони йому, мабуть, заважали. Він відчинив біля мене дверцята й кивнув, щоб я вийшла. Я все ж вирішила здатися та повільно вибралася з авто. Гордій допоміг мені витягнути шлейф сукні з салону, а тоді зачинив за мною дверцята.

— І що тепер? — нетерпляче спитала я.

Хлопець міцно взяв мене за руку та потягнув у бік металевих дверей. Я бачила їх ще раніше, але він завжди тримав у секреті те, що там знаходиться. Я трохи напружилася, бо просто не знала, на що мені очікувати. Може, у нього там кімната для катувань чи якихось сексуальних збочень? У моїй голові з’явився образ оголеного Гордія зі шкіряним батогом у руках та маскою на обличчі. Чому маскою? Сама не знаю. Моя уява змусила мене скривилася, бо це виглядало наче в дешевих еротичних фільмах. Він би кричав: «Ходи сюди, маленька! Я хочу покарати свою погану дівчинку. Ти будеш кричати моє ім’я всю ніч, задихаючись від задоволення. Скажи, що хочеш, щоб я покарав тебе! Скажи це!». Мої думки так розсмішили мене, що я не стрималася і голосно засміялася. Гордій дивно подивився на мене краєм ока.

— Що з тобою? — підозріло спитав він.

— Н-н-нічого, — відповіла я, заїкаючись від сміху.

Я прикрила рот рукою, щоб стримати своє чергове бажання голосно зареготати. Та з голови чомусь ніяк не вилітав образ Гордія в цьому червону світлі темної кімнати. Безперечно, це було б дуже сексуально. Можливо, я навіть не проти побавитися з ним у такі ігри для різноманіття. Я похитала головою, щоб ці думки зникли з моєї голови.

Ми зупинилися біля металевих дверей, і Гордій почав набирати якийсь код збоку від стіни. Потім він притиснув свій палець до сканера, щоб той зчитав відбиток, а тоді двері перед нами відчинилися. Я ще більше напружилася та завмерла на місці.

— Ходімо! — сказав Гордій і просто-таки штовхнув мене в цю кімнату.

Усередині ввімкнулося світло, і я розтулила рота, роздивляючись приміщення. Воно було таким великим у сірих тонах, а по обидва боки стояли різні автомобілі. Від старих раритетних до надсучасних.

— Це... Це все твоє? — вражено спитала я.

— Це наша сімейна колекція автомобілів, — відповів хлопець та кивнув на ряд ліворуч. — Ці переважно куплені дідусем або татом. Я ж зараз віддаю перевагу сучасним автомобілям.

Він махнув на ряд праворуч, де було так багато машин, що очі розбігалися. Червона, жовта, чорна, біла та навіть яскраво-зелена! Гордій відпустив мою руку, і я повільно попрямувала вперед, розглядаючи автомобілі. Це місце було просто неймовірним, навіть кращим за ту виставку, де ми раніше були з Гордієм. Мені навіть лячно торкатися до цих авто, хоча й хотілося зробити це. Коли я повернула голову до Гордія, то помітила, що він витягнув машинку з коробки та поніс її в кінець приміщення. Я ж попленталася за ним, бо мене дуже сильно цікавило, що він збирається робити. Хлопець раптом зупинився біля вільного місця, де не було автомобіля, присів та поставив туди машинку.

— Серйозно? — спитала я та голосно засміялася. — Ти виділяєш окреме місце для цієї іграшки?

— Ну, це не звичайна іграшка, — сказав Гордій і випрямився. — Це ж колекційна модель. Їй місце серед моєї колекції, Поліно.

Я усміхнулася та чомусь засоромлено поправила свою зачіску, відводячи погляд. Напевно, не хотіла, щоб він зрозумів, що його слова все ж дуже подобаються мені. Навіть цей милий жест з моїм подарунком. Він міг просто поставити його десь у будинку або залишити серед усіх інших дарунків. Але Гордій приніс цю машинку сюди й поставив її серед цих автомобілів, у яких вартість кожного досягає майже мільйона. Я помітила, що хлопець спостерігає, тому прочистила горло і склала руки перед собою.

— І який з цих автомобілів тобі найбільше подобається? — поцікавилася я. — Думаю, що точно є той, який ти цінуєш найбільше.

Гордій пройшов повз мене та почав повільно прогулюватися між автівками. Потім він зупинився біля звичайної сірої іномарки.

— Ось цей! — сказав хлопець.

Я трохи насупилася, адже цей автомобіль навіть не личив до цієї колекції. Він був з тих, які можна кожна дня побачити на вулиці чи десь у дворі. Я очікувала, що він як мінімум покаже якийсь раритетний спортивний автомобіль або ж сучасну Tesla, яку я одразу ж запримітила.

— І що це? — спитала я, коли підійшла ближче до нього.

— Звичайнісінький «мерс», — відповів Гордій і криво посміхнувся. Його очі раптом заблищали неприхованим болем. — Це авто мого батька.

— О! — усе, що й змогла вимовити. — Це ж не те, на якому він розбився?

— Ні. З тієї автівки нічого не залишилося. Цей автомобіль він купив незадовго до аварії. Йому подобався цей Mercedes, бо це практично й дуже підходить до його статусу. Він же в мене був крутим начальником у компанії дідуся, — Гордій щиро усміхнувся своїм спогадам. — Пам’ятаю, як тато кожного дня їхав цим автомобілем на роботу, а потім я завжди виглядав з вікна та чекав, коли він повернеться. У нас з ним було одне спільне завдання.