Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

- Чорт... Варя... Просто замри зараз. Не ворушись, дай звикнути, - вимагаю, і вона підкоряється.

Наче до цього можна звикнути!

Чіпаю долонями її обличчя, обережно притискаюся ротом до пухких губ. Мені навіть не обов'язково бачити Варю. Без того її образ закарбувався в моїй сітківці, серці, мізках, душі... Скрізь. Вистачає запаху й тактильних відчуттів, щоб відчувати на максимум.

Стільки цілував її за минулі дві доби, скільки за все життя нікого не цілував. І все одно щоразу п'янію від її смаку. Вилизую і трахаю її рот язиком, немов поганий. Та я і є поганий, не приховую. З нею особливо. З нею берегів не бачу, дна не відчуваю - кордонів немає. Злітаю. І починаю рухатися. Намагаюся плавно штовхатися, але швидко збиваюся з ритму. Мчу, як скажена звірюка. Варя тільки стогне і стягує нігтями шкіру на моїх плечах.

- Боляче? - дроблю це слово на звуки.

Ніби як розбірливо. Любомирова чує. Активно мотає головою, місячного світла вистачає, щоб вловити цей рух.

- Скажи...

- Що?

Мало мені володіти її тілом. Не припиняючи вбиватися, вкотре в душу лізу.

- Чому ти зі мною?

- Чому тебе це так турбує? - відображає саму суть.

Тому що так, мати вашу, саме турбує! З іншими ніколи ж не ставив собі подібних запитань. А з Варею щохвилини... Так, блядь! Щосекунди жадаю отримувати неспростовні докази того, що в нас усе на максимум.

- Скажи... - вимагаючи, штовхаюся різкіше.

- Ох... Ще так!

- Ще? - повторюю розмах.

- Я зараз... Зараз... Зараз...

- Кінчаєш, - не питаю, а констатую. Від однієї думки про це внизу живота розливається вогонь. Ось зараз шкодую, що не бачу її обличчя. - Спочатку скажи... - завмираю. - Варя?

- Я тебе все! Все! - чи то кричить, чи то стогне. - А ти?

- І я тебе все.

Наздоганяємось одночасно, ледь я відпускаю контроль. Вбиваючи в неї всю свою хіть, підношу на вершину. І сам, давлячись повітрям і захлинаючись короткими стогонами, вибухаю.

Ще одна дивина - після сексу з Варею я не підриваюся і не мчу швидше курити. Навпаки, не хочу підніматися. Виймати не хочу. Віддихавшись, продовжую її чіпати і навіть цілувати. Здавалося б, на біса цілуватися після сексу? Зазвичай усі ці ці цілування використовував, щоб дістатися фінішу. А тут після виверження роздаю - щедро і не менш одуріло.

Цієї ночі знову мало спимо. Експериментуємо. Ще один парадокс - не з позами. Почуттям своїм проводимо випробування. Чому вони не пригасають? Розпалюються палкіше на кожному підході. Варя розкріпачується, видає більше й більше. Я жадібно загрібаю, переробляю і топлю вище. І все це на класиці, так. Я зверху. Стверджую своє право. Мати вашу, вигризаю і зализую.

Ранок усе псує. Він настає. І на рівні інтуїції приносить якусь невизначеність. Здебільшого мовчимо в зборах. Від їжі обидва відмовляємося. Не розмовляємо навіть у таксі. Чекаю до гуртожитку, не терти ж соплі перед водієм. Катаю плани, що все з Варі витрушу, щойно опинимося наодинці. Але охрініваю набагато раніше.

- Я вийду на зупинці. Не треба, щоб нас зараз бачили, - оголошує моя...

До речі, хто? Так, блядь, просто МОЯ!

Кров із шумом кидається в голову. Тисне на мізки, змушуючи їх працювати швидше, але нічого путнього вони придумати, звісно ж, не можуть. Мене тотально бомбить. А Любомирова тим часом показує таксисту, де зупинитися.

- З якого хріна? - видихаю грубіше, ніж слід.

На ділі банально страх тисну.

- Вирази! - смикає Варя і, безумовно, одразу дмухає губи.

- Вибач... - намагаюся, але все летить під три чорти, коли машина пригальмовує на зупинці, а ця моя ненаглядна... Вона хапає сумку і просто, блядь, виходить. - Якого хріна, я питаю? - ловлю за руку вже на вулиці.

- А ти що хотів? - робить вигляд, що спокійна. Але поглядом вогняні кулі в мене жбурляє. - Як ми з'явимося разом, якщо всіх ще трясе після твого феєричного розставання з "Міс Досконалість"?! Я ще раз у лікарню не хочу.

- Блядь... Так, блядь... Стій! Стій, - не даю їй вирвати долоню. Перехоплюючи, притискаю до грудей. Усю її до себе клею. Не клеїться зараз. І це лякає... Пиздець, як лякає. Стискаючи підборіддя, змушую дивитися в очі. Хрін знає, що сам видаю. У її душу рвуся. - Окей... - перебираю звалище думок. - Лади, не піду за тобою зараз. Срати мені на всіх. За себе зараз скажи. Забули ж? Обнулили?

- Так. Немає проблем, - з удаваною байдужістю знизує плечима. Мене ж раптом від нервового сплеску починає нудити. - Але ти правильно підмітив - зовсім усе не вийде.

- У сенсі? - капітально напружуюся. - Що це зараз означає?

- Мені треба переварити. Не шукай мене. Я сама зателефоную, - кидає і йде.

Йде, бо в мене новий виплеск емоцій гальмує всю нервову і рухову систему. Тупо витріщаюся їй услід і намагаюся переконати себе, що я все ще людина. Гнатися, як звірюка, за нею не буду. І біснуватися теж. Треба взяти себе в руки й почекати. Треба... Блядь, а як це зробити?