Читати книгу - "Брехня, Надія Борзакова"

Слава не був достойною людиною. Навіть я з моєю, як любила повторювати Кіра, «вселенської добротою» не могла знайти в ньому ані найменшої позитивної риси, не могла згадати нічого такого, за що за цим чоловіком можливо було б сумувати. Однак все це не скасовувало болю тих, хто холодної зимової ночі втратив сина, брата, друга.

Ця аварія не нещасний випадок. Вона - всього лише наслідок зробленого ним вибору, який мав з`явитися рано чи пізно. На щастя, ніхто більше не постраждав. Водій фури, щ обула припаркована на ніч, та в яку той влетів, відбувся забоями і, можливо, кількома прийдешніми місяцями нічних жахів.

За висновком експертів гальмівного шляху не було зовсім, а швидкість наближалася до двохсот кілометрів. Навіть якби він пристебнувся шансів вижити не було.

Моторошно. І страшенно холодно. Але ж на вулиці звична для передноворічних днів відлига. Тільки сонця не видно, адже все небо затягнуте важкими сірими хмарами.

Рука Артема крижана, хоч як я намагалася весь час зігріти її двома своїми. А він сам нерухомо стояв поруч, дивлячись потемнілим, уважним поглядом на свіжу могилу, в якій тільки що зникла труна. Грудки сирої землі гулко торкнулися відполірованої деревини. Ну а потім, копальники декількома відпрацьованими рухами перетворили глибоку і темну діру на невеликий пагорб, в який вбили хрест з ім'ям і двома датами.

Квіти і вінки. Багато-багато. Фотографія - на ній Слава широко посміхається. Гарний. Безтурботний. Молодий. Занадто, занадто молодий щоб померти.

Оля щось шепотіла Олегу. Блідий як смерть, згорблений від горя, він виглядав постарілим на десяток років. Валерія майже не спускала з сина почервонілих заплаканих очей, ніби боячись, що і він зараз зникне. Павло підтримував її під лікоть, хоч сам ледве стояв на ногах. Карина ридала в голос, повиснувши на ній з іншого боку.

Ігор зосереджено стежив за обстановкою, а Іра тулилася до нього, намагаючись ігнорувати замішання, викликане кількістю «людей з минулого Ігоря».

У натовпі безліч знайомих обличь. Однокласники Артема - як же важко дивлячись на деяких асоціювати напівстерті часом з пам'яті образи з ними нинішніми. Кілька хлопців з класу Олега - розгублені і перелякані, вони здавалися ще зовсім дітьми. Бізнес партнери різного ступеня тісноти співпраці з тужливим сум'яттям, що нагніталося місцем і подією на обличчях, яке в потрібний момент змінювалося співчутливим і скорботним.

Коли ми прямували до виходу, погляд вихопив обриси пам'ятника Сірому. На коротку мить мені здалося, що це він, а не мармурова статуя, стоїть там і дивиться на нас з посмішкою. Чи знав він тоді правду? Навряд чи Артем поділився планами, однак старший брат знав і розумів його занадто добре. Можливо, те його напуття було швидше від образи на мене за те, що повірила? Тепер не дізнатися. Та й не так воно важливо….

«Я нагляну за ним, обіцяю», - подумки сказала.

Трохи позаду крокував Коля. Ось хто майже не змінився. Чесне слово, якби не акуратно підстрижене темне волосся і суворе чорне пальто замість шкірянки «на всі часи», то він виглядав би таким самим, яким я його запам'ятала. Правда на раніше дуже темпераментному обличчі, тепер, побачивши мене поруч з Артемом ледь-ледь відбилося здивування. І світло карі очі зараз дивились інакше - спокійно і впевнено. Між собою чоловіки обмінялися лише незграбним рукостисканням і вкрай холодним вітанням.

- Замерзла? - Артем обхопив мене за плечі. Я похитала головою, але притулилася міцніше в інстинктивній потребі якомога повніше відчути - він поруч. В порядку настільки, наскільки можливо зараз. 

У такі миті тривога за нього трохи відступала. Але тільки щоб потім нахлинути з новою силою. Адже вимога більше не звертатися до нього за допомогою, була останнім, що Артем сказав Славі. І попри відсутність найменшої причини звинувачувати себе в тому, що трапилося, він все одно робить це, як і я. 

Ось тільки це не я зі Славою зростала, це не мені він був другом всупереч усьому. І це не я переживала все в собі, через силу ділячись лише малою часткою емоцій через згубну, немов отрута, гордість. 

І нарешті, це не я лише кілька місяців тому «зав'язала». Останній пункт очевидно турбував Ігоря, і він своїм посиленим контролем лише ускладнював все. Я ж просто наказувала собі не панікувати без причин, поводитись «нормально» і якомога рідше думати про те, що Артем може зірватися. 

Він сам був аж надто зібраний, спокійний і розважливий. Сторонньому могло б здатися, що цей чоловік якщо і переживає, то відмінно тримає себе в руках. А я всім своїм єством відчувала його пригніченість, розгубленість і біль, корінь яких був далеко не тільки в смерті Слави.

Тиша в залі ресторану здавалася живою, темною і страшною настільки ж, наскільки й голосу та схлипи, що її порушували. 

Біль. Безвихідь. Відчай. Багато спиртного. Настільки, що здавалось воно й в повітрі. Але душно стало не через це, а тому як поспішали деякі «гості», вимовивши відповідні до події слова, скоріше використати можливість зійтися з потрібними їм людьми.

- Віка, давай на вулицю вийдемо? - здається, Оля розділяла мої почуття. Не хочу залишати Артема, але він зараз розмовляв з Павлом, тому кликати його з собою незручно. Встала і ми вийшли. Утрьох - Іра поспішила приєднатися.

- Довбане збіговисько стерв'ятників, - виплюнула вона, як тільки ми накинувши пальто вийшли на вулицю, - Таке враження, що вони на афтепаті якогось бізнес форуму.

- Для багатьох так і є, - я на повні груди вдихнула сире вечірнє повітря. Вже стемніло і на узбіччях запалилися ліхтарі. За кілька кроків від нас перехожі поспішали скоріше забратися з сирої вулиці. По дорозі туди й сюди носилися автомобілі.

Раптом з-за дверей долинули звуки лайки.