Читати книгу - "Клавка"

Всі повернулися до кімнати Прохорової. З ними тепер були Олечка, Мотя і Максюша. Олечка шморгала і схлипувала. Максюша голосно сопів забитим носом, Мотя гладила його по голові, а той відмахувався.

Як на зло, у всіх відібрало мову. Ніхто не знаходив слів, щоб утішити Глухеньку.

Прохорова мовчки намастила варення на скибку хліба і дала його Максимкові. Той заперечно похитав головою. Мотя відламала маленький шматочок і запхала хлопчикові в рота. Він їв спершу знехотя, а потім, відчувши смак солодкого, почав жувати активніше.

Борис вийшов. Спершу почувся шум води з ванни, потім — стук дверей до його кімнати. Через деякий час він повернувся у новій сорочці — тверезий і серйозний. В руках у нього були дві картоплини, трофейний перочинний ножик і сірникова коробка.

Він сів біля Моті, взяв у неї Максимчика, посадив собі на коліна і став ножиком різьбити картоплину.

Хлопчик спідлоба спостерігав.

Погляди всіх інших теж були прикуті до рук Баратинського. У нинішній драматичній ситуації це скидалося на магічне дійство і мало гіпнотичний вплив.

На їхніх очах картоплина перетворилася на дівчинку у платтячку, щоправда, без рук і ніг. Баратинський ввіткнув сірники куди слід, і тепер усе було на місці.

Він простягнув хлопчикові іграшку і почав декламувати віршика:

— А я у гай ходила

По квітку ось яку!

А там дерева-люлі

І все отак зозулі…

Борис замовк, даючи Максимкові змогу закінчити строфу. Той мовчав. Борис до нього:

— Як — зозулі?

— Ку-ку, — знехотя відмовив той.

— Молодець, давай тепер разом!

Клавка впіймала себе на тому, що милується Борисом, причому не приховуючи свої почуття. Вона могла собі це дозволити: адже це останні дні її свободи! Той у відповідь час від часу позирав на Клавку і всміхався їй на всі свої тридцять два зуби.

Борис узяв хлопчика за мізинчик:

— Я зайчика зустріла,

Сидів він… — де?

— На голбку, — похмуро, ледь чутно промимрив той.

Борис продовжував:

— Була б його спіймала…Чому дівчинка не спіймала зайчика?

— Зозуля ізлякала! — голосніше сказав Максимко.

І тут уся кімната в один голос продекламувала:

— Ку-ку!

Всі сміялися, крім Максимчика.

Борис звернув на це увагу:

— Чому ти не смієшся?

— Мені не подобається.

— Що? Віршик? Він же такий милий!

— Це дівчачий вілшик! — різко відповів він.

— Ну нічого, зараз щось придумаємо! — привітно пообіцяв Борис і підморгнув Клавці.

Клавка розпливлася у щасливій посмішці і відразу заробила потиличника від Прохорової.

— Ще одна картоплина знайдеться? — звернувся Борис Андрійович до Олечки.

Вона кивнула і знаком відправила Мотю на кухню.

Тим часом Баратинський знов узяв у руки перочинний ножик і почав активно ним орудувати, вирізаючи щось із картоплини.

Хлопчик зацікавлено стежив за його рухами.

— А це со буде? — запитав він.

— Щось ду-у-уже хлопчаче, — серйозно відповів Баратинський.

Максим не відривав очей від картоплини. Дорослі теж зосередилися на Борисових вправних рухах.

Нарешті з картоплини вистромився літачок з пропелером попереду.

— Це «Лавочкін» чи «Месселшміт»? — ожив малий Глухенький.

— О, так ти у нас спеціаліст іще той! — похвалив його Баратинський. — От бачиш попереду пропелер?

— Ну… — прогундосив хлопчик.

Борис Андрійович хотів був іще щось сказати, але тут картопляний пропелер відпав.

— Ой ні! — жалібно вигукнув Максим.

— Ой ні! — Баратинський театрально схопився за голову.

— Ой ні, ми ясно кажемо! — пожартувала Неля, продекламувавши початок відомого вірша Павла Тичини.

— З заводом школу зв’яжемо… — продовжила Прохорова.

— У всі знання узуємось, // Врізаємось, шлюзуємось, // Політехнізуємось! — хором промовили дві подруги, дивлячись одна на одну і відбиваючи такт вказівними пальцями. Тоді розсміялися.

Тим часом вірш продовжив Баратинський:

Штурмує панські устрої

У нас доба індустрії,

В нас темп і тлум понтонові,

Труди і дні двотонові,

Залізобетонові.

Подруги перезирнулися: вони не чекали такого знання поезії Тичини від Баратинського. Тим часом той продовжував майстер-клас із вирізування з картоплі літачка, обточуючи його ніс, автоматично перетворюючи одну модель на іншу. При цьому не забував декламувати:

Нехай Европа кумкає,

А в нас одна лиш думка є.

Одним-одна турбація,

Традицій підрізація —

Коле-ктиві-зація.

— Ого! — прокоментував цю сцену Сіробаба.

Баратинський віддав готового літачка Максимкові, піднявся з місця і став за стільцем, на якому сиділа Клавка, поклавши їй на плечі руки. Клавка відчула приплив збудження — чи то від цього дотику, чи то від магічного ритму, винайденого поетом, який у своїх публічних виступах видавався «ні рибою, ні м’ясом»:

— Не батькова, не неніна

Дочка і мас, і Леніна,

Ця мисль усім звідомлена,

Незламлена, незломлена,

Пере-усві-домлена.

Це вже був хор. Поезія Тичини, як ніяка інша, годилася для згуртування однодумців: магічний ритм переламував під себе внутрішні біологічні ритми людей, що зібралися тут, і тоді вони, немов на одній гойдалці, відчули одне й те саме: злет — падіння, злет — падіння! Навіть у Олечки висохли сльози і вона ворушила губами. Сусіди, друзі забули в цей момент про Пленум, про неприємності, про особисті проблеми. Це була та, як в’їдливо казали про неї «доброзичливці», «хвальоная» ролітівська спільнота, де навіть домогосподарки почували себе у літературних темах, як риби у воді:

Гей, бідняки-безхлібники

І ви, одноосібники,

За хемію, за звільнення,

Електрику допильнення,

Фондо-усус-пільнення.

Цей вірш, як ніякий інший, втілював те, що так цінувалося в ролітівських кулуарах — віртуозну, майже хуліганську гру зі словом, винайдений автором «фірмовий» ритм і структуру строфи, естетику свого часу — саме того часу, в якому вони живуть, і того передвоєнного часу, за яким трохи ностальгують, — з усіма його «за» і «проти». То був час, коли вони були молодими і щасливими, коли носилися зі своїми амбітними планами на майбутнє.

Нехай ми ізольовані,

Хай дні в нас мозольовані,

Були ми, єсть і будемо,

Весь світ ми перебудимо,

Пере-пере-будимо.

Вірш закінчився, усі ще були в ейфорії, і в цю мить Баратинський упав перед Клавкою на коліна:

— Виходьте за мене заміж, Клавдіє Дмитрівно!

Всі завмерли від несподіванки. Вони ще гойдалися на хвилях тичинівської поезії, і це зізнання було