Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

Кор також нарікав, що книга справляє враження політичного журналізму, а не наукової праці, оскільки Лемкін зосереджується головно на тих фактах, які підтверджують його упереджену думку, даючи лише часткову ілюстрацію. Це був «прусський метод написання історії». Проте найсильнішої критики зазнав 9-й розділ, який, можливо, є «найцікавішим», але демонструє глибокі недоліки. Роблячи групу «головним бенефіціаром» захисту і міжнародного права, Лемкін потрапляє у пастку, застосовуючи таке «біологічне мислення», яке призвело до антисемітизму і антигерманізму. Кор казав Лемкіну, що той помиляється, зосереджуючи свою увагу на відповідальності груп, а не окремих осіб, і повинен натомість застосовувати такий підхід, де «індивід, а не група, є об’єктом головної уваги». Шлях, на який він став, «навіть якщо й не завжди закінчується на Гітлерові, веде до нього».

Цю нещадну критику було надіслано приватно. «Я не маю задоволення від нападу на друзів», — писав Кор, не знаючи, що його занепокоєння знайде свій відбиток у Кембриджі, в Англії, де Лаутерпахт завершував роботу над книгою, яка фокусувалася на правах окремих осіб.

78

Через шість місяців після публікації «Правління держав “Осі”» війна в Європі завершилася, Рузвельт помер, а Вовковиськ повернувся під радянський контроль. Не маючи звісток від родини, Лемкін занурився у роботу над практичним втіленням бажання президента Трумена провести судовий процес над провідними німцями щодо воєнних злочинів, де головним обвинувачем мав стати Роберт Джексон.

Лемкін сконтактувався з Джексоном{356} приблизно тоді, коли Ганса Франка заарештували американські військові у Баварії 4 травня. Він поінформував Джексона, що його книгу можна взяти у бібліотеці Верховного суду і додав копію своєї статті «Геноцид: сучасний злочин» (де автора було вказано як поляка з міжнародною «точкою зору»). У цій статті відслідковувалися наполегливі зусилля Лемкіна, починаючи з мадридської брошури і до книги, і наголошувалося на тому, що кожного нациста, який «ступив ногою на чужу землю»{357}, обов’язково заарештують.

Джексон прочитав статтю і зробив там свої помітки. Він підкреслив цитату, яку Лемкін приписував фельдмаршалу Герду фон Рундштедту, одному з командувачів операції «Барбаросса». Кажуть, що, прямуючи на схід{358}, фон Рундштедт зауважив, що однією з найбільших помилок Німеччини 1918 року було те, що вона «утримувалася від знищення цивільного населення ворожих країн», що одну третю мешканців треба було ліквідувати за допомогою «організованого недогодовування». На думку Лемкіна, лише одних цих слів достатньо для висунення кримінальних обвинувачень фельдмаршалові.{359}

На сторінках «Вашингтон Пост» 6 травня{360} виходить редакційна стаття, присвячена відплаті, яка містить цитати з книжки Лемкіна. На той час книга «Правління держав “Осі”», яку було позичено в бібліотеці Верховного суду, вже була в кабінеті Джексона і залишалася там понад рік, поки її не повернули до бібліотеки у жовтні 1946 року. Джексон подякував Лемкіну{361} за усе, що він написав, коли набирав команду для судового процесу, включно з юристами військового департаменту, де Лемкін працював консультантом. Головним адвокатом Джексона{362} був Сідні Алдерман, хороша людина і блискучий генеральний юрисконсульт південної залізниці США, який усі вихідні провів, занурившись у книгу Лемкіна.

На 14 травня команда Джексона завершила підготовку меморандуму попереднього планування. Тут було узагальнено докази, необхідні для обвинувачення окремих осіб у «децимації національних меншин», але не згадувався «геноцид». Через два дні{363}, з проектом меморандуму на руках, Джексон провів зустріч зі своєю командою юристів у Верховному Суді і особисто додав до переліку можливих злочинів слово «геноцид». Детальний звіт, який він надіслав делегатам Лондонської конференції, теж містив цей перелік, включно з «геноцидом», описаним Джексоном як «знищення національних меншин і поневоленого населення»{364}.

Лемкін доклав чималих зусиль, аби його теж було залучено. У п’ятницю, 18 травня, його представили Алдерманові, який був випускником університету Дюка. Алдерман сказав Лемкіну (якого помилково вважав німцем), що «Правління держав “Осі”» — це «комплексна» і «дуже цікава» праця, яка могла б слугувати для Джексонової команди «основним текстом». Під час обговорення{365} з Лемкіном того, як «геноцид» може бути використано у процесі, Алдерман зрозумів, що Лемкін «дуже пишається» цим словом і своєю роллю у його запровадженні. Наприкінці місяця Лемкін був присутній на нараді в департаменті юстиції. На цьому зібранні точилися суперечки{366} щодо майбутньої ролі Управління стратегічних служб (УСС) — предтечі Центрального розвідувального управління (ЦРУ) — у зборі доказів проти обвинувачених. Тридцятишестирічний син Джексона — Білл, який був членом його команди, теж був присутній на цій нараді, де вперше познайомився з Лемкіном (Білл Джексон був одним із тих кількох людей, які співпрацювали як з Лемкіном, так і з Лаутерпахтом, який був присутній кілька тижнів по тому на зустрічі на Кранмер-роуд, коли до статуту Нюрнберга потрапили «злочини проти людяності»). Лемкін не справив на Білла надто сильного враження. Він вважав його людиною пристрасною і «справжнім науковцем», але непрактичним і без жодного уявлення про те, яку справу готує команда. Проте Джексон-молодший{367} та Алдерман вважали Лемкіна хорошим фахівцем, щоб виправдати запрошення приєднатися до команди, хоча б для того, щоб не випускати з поля зору УСС.

Лемкін 28 травня{368} почав працювати у Комітеті з питань воєнних злочинів як офіційний член команди Джексона. Розчарування настало швидко, оскільки його ідеї було відкинуто. Хоча інші члени команди цінували обізнаність Лемкіна з фактами німецьких звірств, проблема була у підході до роботи і темпераменті. Дехто з групи Джексона вважав, що він не є командним гравцем, інші — що йому бракує здібностей активного учасника процесу і досвіду ведення справ. Вирішивши, що Лемкін не готовий виконувати завдання, Алдерман підійшов до Телфорда Тейлора, ще одного юриста команди, з проханням виключити Лемкіна зі складу основних юристів.

Вони погодилися «викинути його» з внутрішнього кола головних юристів і залучити до виконання побічних завдань як «енциклопедію», що є під руками під час підготовки судового процесу. Хоч він належав до «найтитулованіших біженців»{369}, попри довіру до його матеріалів, його перемістили на периферію. Коли у липні команда Джексона вирушила до Лондона, Лемкін до неї не входив. Він залишився у