Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Майже одразу мій телефон знову оживає від вхідного дзвінка подруги, але я його скидаю, щоб у відповідь відправити голосове повідомлення про те, що моя найкраща подруга не дозволяє мені розмовляти за кермом, тому їй доведеться почекати до вечора. І нехай мене саму весь день буде ламати від того, що я не поділилась з нею новиною про Джакомо Косту, але ж і її буде з'їдати цікавість після моїх слів. Вона вже має змиритись з моїми витівками, бо я доволі часто так роблю. Це наче підігріває нашу дружбу. Хлопця у мене немає, щоб його бісити тому, поки доведеться Софії  мене терпіти.

На рецепції мене вже зустрічає усміхнена Вікторія і це означає одне з двох, або все дійсно чудово, або вона намагається замаскувати своєю усмішкою якийсь жах, що стався поки мене не було. Через всі негаразди, що траплялися зі мною останнім часом, я стала трохи недовірлива до людей і це, мабуть, все ж таки погано, бо я кругом шукаю недоліки та чекаю на підступ, наче це якась всесвітня змова проти мене. 

Але те, що, на перший погляд, студія ціла і неушкоджена це вже добрий знак. У мене залишилось лише п'ять днів, щоб все завершити та нарешті почати робити те, що я люблю, а саме танцювати.

Не встигаю я пройтись своїми володіннями, як мене наздоганяє Вадим і після п'яти хвилин привітань та обіймів, ми вже удвох йдемо дивитись на ті пазли, що він складав, поки мене не було.

Друг набиває собі ціну, розпинаючись на тему, який він працьовитий молодець, але я готова побитись об заклад, що насправді збирав меблі не він, а той його друг, а сам Вадим хіба що каву йому приносив та розважав байками, бо це те, що він дійсно вміє. Чому я прийшла до такого висновку? Просто! Всі меблі скручені правильно, виставлені рядочками, а в кімнаті прибрано і здається навіть вимита підлога і це точно не Вадим зробив. 

Озираюсь навкруги і вирішую не викликати клінінгову службу, аби не витрачати на це зайві кошти. Найстрашнішим викликом була підлога після фарбування, через що я була на грані вбивства друга, але все минулося, і завдяки спільним зусиллям ми таки її відмили. Наразі залишається подолати декілька вікон, протерти підлогу, розставити по місцях меблі та притулити де-не-де декор, щоб студія виглядала більш затишною і починати треба прямо зараз. 

Озброюємось до зубів миючими засобами, вмикаємомо голосніше музику, і йдемо на штурм пилюки та павутиння. І от, що я хочу вам сказати: Жадібний платить двічі, а в моєму випадку – розгинається з пози “зю” вдвічі довше.

Чому мене ніхто не зупинив, коли мені в голову прийшла ця дурнувата ідея зробити прибирання самій? Я ж нічого масштабнішого за свою кімнату ніколи не прибирала і це прям дуже дається в знаки, бо мої долоні крутить від одноманітних рухів під час миття вікон, а поперек зводить від миття підлоги незручною короткою шваброю. Минулого разу найбільший удар прийшовся по Вадиму, бо здебільшого, розбризкана по підлозі, фарба була результатом його ліні, а ця фізкультурна зарядка результат моєї жадібності, а точніше економії.

Вадим взяв на себе суто чоловічу роботу, а саме протирання меблів від пилу, по закінченню якої він пропонує піти підкріпитись і не зважаючи на загальний стан свого тіла, кожна клітинка якого молить мене лише про ванну з ароматною пінкою, я погоджуюсь.

Мені треба поїсти зараз, щоб мати вагому причину не вечеряти з батьками аби уникнути розмов про Коваленка. Те що вчора мама була зайнята іншими справами, зовсім не означає, що сьогодні вона не влаштує мені допит. Хоча навіть вчора, знаходячись у вирі подій з приводу появи батька, вона все одно знайшла хвилинку, щоб поцікавитись, як справи у Дениса Вікторовича і запитала коли ми збираємось прийти до них на вечерю.

У відповідь на здивований погляд Лідії, яка не знала про фіктивний статус Коваленка в нашій родині, проте спостерігала його стриману поведінку щодо мене, я лише пошепки промовила, що розповім їй про це пізніше. 

Далеко ми не їдемо, лише ближче до будинку друга, щоб після вечері я могла спокійно поїхати додому, а не підробляти у нього водієм, що є для нього нормою. Сам він кермувати не збирається, хоч і має посвідчення,  йому більше подобається роль безтурботного пасажира, бо їзда містом то суцільний стрес для його тонкої натури. Наче я не знаю.

Виявилось, що я настільки зголодніла, що лише назви страв у меню змушують мій шлунок бурчати голосніше за гул моторів, і заглушити ці мотори в змозі лише м‘ясо і можливо трохи салату. 

Поки чекаємо на замовлення, я розповідаю Вадиму про нові ідеї для студії, які з'явились у мене під час танцю на площі. Розписую все у деталях, як я це бачу, на що він лише схвально киває, а коли приносять нашу їжу, він робить те саме, тільки паралельно заштовхуючи до рота шматок м'яса.

Звісно, що я опускаю все що пов'язано з Коваленко і лише наприкінці зізнаюсь, що партнер мого роботодавця випадково виявився моїм загубленим дідом. Саме ця новина зриває другу дах і він не соромиться у своїх висловлюваннях, що черговий раз підтверджує, що чоловіки не менше схильні до пліток ніж жінки, а іноді навіть більше. Господи, дай сили та витримки його майбутній дівчині.

Коли я вже готова їхати додому Вадиму приспічило до вбиральні. Кидаю йому “До побачення”, тому що до його будинку залишається пройти лічені метри і я не бачу сенсу топтатись на місці, що потім все одно піти в різні боки, але він все одно просить зачекати на нього. 

Поки ми танцювали в парі, багато часу проводили разом не лише на тренуваннях та виступах, але й у вільний час, може тому я все ще ніяк не навчусь відмовляти йому у таких дрібницях. Мені постійно здається, що це буде виглядати дико, адже раніше мене такі дрібниці не хвилювали, а зараз до чортиків вибішують. Зі своєю дитячою безпосередністю та безвідповідальністю він наче застряг десь у підлітковому віці. Не скажу, що це прям погано, але бісить та я вкотре заспокоюю себе, що він сам розбереться зі своїм життям.

За своїми роздумами не одразу помічаю глибокий погляд карих очей. Коваленко власною персоною. Зрадливе серце починає шалено битися і здається ноги починають тремтіти, лише від згадки про ту шалену ніч. Крок за кроком він наближається, а все що я роблю це витягуюсь стрункою і випрямляю спину, щоб здаватись… якою? Впевненою в собі, самодостатньою, тою хто не сумує за ним? Не впевнена, що в мене це виходить бо, як мінімум я кривлюсь від болю, що пронизує спину, після фізичних тортур під кодовою назвою “прибирання”.