Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Тоді ви, мабуть, зовсім не знаєте своєї Міллі. Мушу вам сказати, містере Уормолд, терпець наш от-от урветься.
Виявилося, що місяців за шість до цього Міллі показувала учням на уроці малювання листівки з репродукціями найвидатніших картин світу.
— Що ж тут поганого?
— У дванадцять років, містере Уормолд, дитині не випадає захоплюватися голизною, хоч які б великі художники це малювали.
— І всі картини були тільки такі?
— Всі, крім «Махи зодягненої» Гойї... Та в неї була й «Маха гола».
Уормолдові довелося благати милосердя в ігумені: адже він, на жаль, невіруючий, а донька — католичка, до того ж американський монастир — єдина католицька школа в Гавані, де навчають англійською мовою. Платити гувернантці він не має чим. Не посилати ж йому дитину до школи Гайрема Ч. Трумена! Це буде порушенням обіцянки, що її він дав дружині. Він частенько міркував, чи не одружитись йому вдруге, але боявся, що черниці косо дивитимуться на нього, а крім того — він і досі кохав матір Міллі.
Звичайно, він як слід вичитав Міллі. Дівчинка відповідала йому з ангельською невинністю.
— Навіщо ти підпалила Ерла?
— Мене спокусив диявол.
— Не говори дурниць.
— Святих завжди спокушає диявол.
— Ти ж не свята.
— Певне, що ні. Через те й не встояла проти спокуси.
Тим усе й скінчилося, точніше, мало скінчитися того ж дня між четвертою і шостою годиною у сповідальні. Її дуенья знову була поруч і, мабуть, потурбувалася про все. О, коли б знати напевне, який день у неї вихідний!
Довелося спитати й про куріння.
— Ти що, куриш сигарети?
— Ні.
Та щось у її тоні примусило його повторити запитання трохи інакше:
— Ти курила коли-небудь?
— Тільки сигари...
Тепер, почувши свист з боку гавані, Уормолд спершу здивувався, що дочка йде не з вулиці Бельхіка. Та, побачивши Міллі, все зрозумів. Слідом за нею ішов молодий прикажчик і ніс такий великий пакунок, що не видно було його лиця. Уормолд тяжко зітхнув: знову щось купила! Він піднявся до своєї кімнати нагорі і почув, як за стіною Міллі розпаковує речі. Там щось гупало, бряжчало і дзвеніло, а вона знай собі примовляла:
— Покладіть он туди... Ні, ні — сюди!
До столу Міллі вийшла, як завжди, вчасно. Він не міг стримати свого захоплення її красою, але невидима дуенья холодно зиркнула на нього, наче він був непідхожим залицяльником. Клята дуенья давно вже не брала вихідних, і йому часом навіть хотілося, щоб знов загорівся Ерл. Міллі проказала молитву і перехрестилась, а він сидів, шанобливо схиливши голову, доки вона скінчила. То була якась напрочуд довга молитва: дівчина або зовсім не зголодніла, або хотіла навмисне відтягти розмову.
— Ну як справи, тату? — нарешті спитала ввічливо.
Такі запитання звичайно задає жінка після багатьох років подружнього життя.
— Нічого, а в тебе?
Дивлячись на дочку, Уормолд ставав слабкодухим, йому важко було їй в чомусь відмовити, і тому він довго не заводив розмови про покупки. Знав, що Міллі розтринькала свої кишенькові гроші ще два тижні тому — на сережки і статуетку святої Серафіни...
— Мені поставили сьогодні п’ятірку по закону божому та етиці.
— Чудово. А що тебе питали?
— Найкраще я відповіла про відпущення гріхів.
— Я бачив сьогодні вранці доктора Гассельбахера,— сказав Уормолд зненацька.
Міллі ввічливо спитала:
— Гадаю, він добре себе почуває?
Дуенья явно перебрала міри: в католицьких школах пильно дбають про поведінку учнів, але ж усе це розраховано лише на сторонніх. «А я хіба не сторонній?» — сумно подумав Уормолд. Адже він не міг супроводжувати дочку в отой світ палаючих свічок, мережив, свяченої води та побожних поклонів. Іноді йому навіть здавалося, що в нього нема дитини.
— Він прийде поздоровити тебе з днем народження. А потім, може, поїдемо у нічний клуб.
— У нічний клуб? — Дуенья, певне, на мить одвернулась, бо Міллі радісно вигукнула: — О gloria Patri![78]
— Раніше ти завжди казала: «Алілуя».
— То ще в четвертому класі... А в який саме?
— Гадаю, в «Насьйональ».
— А чому не в «Шанхай»?
— Ні в якому разі! Звідки ти знаєш про нього?
— Чого тільки не взнаєш у школі.
Уормолд вів далі:
— Ми ще не надумали, що тобі подарувати, Сімнадцять літ — це не звичайна дата. Можливо...
— Правду кажучи,— почала Міллі,— мені більше нічого не треба...
Уормолд занепокоєно подумав про той величезний пакунок. Мабуть, вона вже купила, що бажала... І все ж наполягав:
— Ну, а все-таки, що б ти хотіла?
— Нічого. Анічогісінько.
— Може, новий купальний костюм? — запропонував він з розпачем у голосі.
— Знаєш, продається одна річ... І ми могли б вважати її й різдвяним подарунком, і за майбутній рік, і ще за рік уперед...
— О господи! Що ж воно таке?
— Зате потім тобі довго-довго не доведеться думати про подарунки.
— Невже ти хочеш «Ягуар»?
— Та ні, зовсім малесенький подаруночок. Не автомобіль. Він служитиме куди довше. І до того ж на ньому можна заощадити бензин.
— Бензин?
— Я сьогодні купила все спорядження — на свої власні кошти.
— Які в тебе кошти? Я ж позичив тобі на святу Серафіну.
— Мені дають у борг.
— Міллі, скільки разів я прохав тебе нічого не брати в борг! Це ж мій борг, а не твій, а мої кошти зменшуються з кожним днем.
— Бідолашний татусь! Нам загрожує банкрутство?
— Ну, сподіваюсь, усе владнається, коли скінчаться заворушення.
— Та вони ж завжди були на Кубі, Якщо нам стане зовсім погано, я піду працювати, еге ж?
— Ким?
— Як Джен Ейр,[79] — гувернанткою.
— А хто тебе візьме?
— Сеньйор Перес.
— Бійся бога, Міллі! У нього ж четверта дружина! Крім того, ти католичка...
— А може, грішники — моя доля.
— Не мели дурниць. Я ж іще не збанкрутував. У всякому разі, не зовсім. Міллі, що ти купила?
— Ходім покажу.
Вони пішли в її спальню. На ліжку лежало сідло, на стіні, в яку вона вбила кілька цвяхів (зламавши при цьому каблучка на своїх найкращих туфлях), висіла вуздечка з мундштуком, канделябри були оповиті віжками, а посеред туалету валявся гарапник.
— А де ж коняка? — спитав він скрушно, ніби чекав, що та ось-ось вийде
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.