Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

– Слухай, одна річ мене турбує. Звідки ти вмієш читати і писати? – запитав він, щоб змінити тему.

Катаріна несподівано почервоніла і занепокоєно озирнулася.

– А ти не збираєшся розповісти про це Ейве?

– Цього ще не хватало.

– Я сама навчилася. Тобто... я завжди вміла.

– Не зрозумів?

– Чесне слово. Ніхто ніколи не вчив мене літер, я просто знала їх змалечку; коли мені було пару років, я вже могла читати написи, навіть якщо не розумів слів.

– Еее...

– Я кажу правду. Ніхто не знає, як це сталося.

– Дивна ти дівчина.

– Але ти хороший хлопець.

Вона посміхнулася йому з висоти кінської спини.

Це трохи збентежило Шенка, тож він закінчив розмову, повернувшись в голову колони.

Під час подорожі Катаріна мала багато часу на роздуми. Якщо ніхто не заважав їй, вона з головою поринала в роздуми про своє становище – інакше вона думала б лише про незручне сідло. Обраний напрямок був непоганим: вони їхали на північ, вже потихеньку в'їжджали в протестантські землі, а як тільки перетнуть Майн, перед нею відкриються зовсім нові перспективи. Незалежно выд цього, Лейден перестав здаватися їй таким страшним. Таємничі міни Ейве дратували її, тож вона не стала з'ясовувати, чого насправді хоче від неї кальвіністський університет, але, з іншого боку – яка різниця? У будь–якому разі, їй нікуди було діватися.

Більшість часу їй навіть важко було сказати, що вона відчуває. Часом її затоплювала хвиля збудження, викликана новими відчуттями, великою пригодою, якої вона не очікувала – їй судилося вийти заміж за дворянина, і, напевно, тільки війна і симптоми хвороби Катаріни врятували її від заміжжя. Вона не думала, що коли–небудь поїде далі Нюрнберга чи Вюртемберга, але вона їхала на інший кінець країни, справді, за кордон! До того ж, нехай і не в хорошій компанії, але, безумовно, в цікавій.

Моменти хвилювання, однак, були рідкісними. Здебільшого вона просто втомлювалася від подорожі в незручному сідлі, до якої додавалися похмурі думки про батька, сестер і втрачену домівку. Вночі, коли ніхто не бачив, вона кілька разів плакала. Тоді Катаріна мріяла лише про те, що вся ця історія виявиться сном, від якого вона прокинеться у своєму ліжку, одягнеться з допомогою покоївки і спуститься вниз на черговий нудний сніданок, під час якого Даніель фон Бессерер нарешті оголосить їй, з ким він вирішив її одружити.

Її наступною цілком природною реакцією був гнів. Коли дівчина подумала про те, як її безжально позбавили солодкої буденності, в ній піднімалася лють, що межувала з несамовитістю. Катаріна вже кілька разів ловила себе на думці, що зробить з винуватцями – передусім з високим білявим домініканцем. Особливо в ті важко визначені моменти, коли людська думка блукає, здавалося б, без мети і сенсу, до неї приходили нав'язливі думки про помсту. Хіба не цього вимагала честь її родини? Теоретично, добре ім'я сім'ї повинні охороняти чоловіки, але її брати були невідомо де, якщо вони взагалі були живі. Тоді дівчина нагадала собі, що помста – це гріх, і швидко прочитала молитву, просячи терпіння. На жаль, це мало що дало.

Ця емоційна синусоїда була, мабуть, більш виснажливою, ніж сама подорож. Тому дівчина цінувала всі способи відволіктися, а це означало, перш за все, розмови зі своїми супутниками. Найчастіше вона тягнула за язик Ейве, який, незважаючи на свою надуту пику і позірну загадковість, був настільки наївним, що без найменших труднощів зраджував Катаріні безліч дрібних елементів власних знань. Дівчина тим часом поволі складала ці уривки інформації в єдине ціле.

– То ви, пане Ейве, здатні творити такі