Читати книгу - "Троща"

Жучок тримався на тому, що багато думав про маму, іноді згадував батька, але його, свого тата, він бачив дуже давно, ще в якомусь позаминулому житті. Тато його був з Великої України, він воював з москалями ще в армії УНР, і коли боротьба захлинулася, сам Симон Петлюра звільнив своїх вояків, у тому числі й старшину Дениса Паєвського, від присяги та сказав рятуватися хто як може. Тато перебрався на Захід, вивчився на інженера й оселився у Володимирі-Волинському, де став, як і личило петлюрівському старшині, маєтним господарем: мав крамницю, млини, великий двоповерховий будинок з червоної цегли на вулиці Островецькій. Тут і народився Юрко, та йому було всього лиш чотири роки, коли перші совіти відібрали все їхнє майно. З великого будинку Юркові найдужче запам’яталася кольорова мапа на всю стіну, про яку тато казав, що то є Велика Україна.

Почалася війна, він перестав бачити батька, і тільки через десять літ мамка зізналася, що його немає живого. Засуджений на десять років концтаборів, петлюрівський старшина Денис Паєвський передчасно помер у Мордовії.

У всіх нас була, як казав старий Іван Семенюк, однака доля. Мої батько-мати обоє померли в Красноярському краї на засланні. Я ще був на тій-таки «тридцять п’ятій зоні», коли отримав від тата листа в незвично цупкому конверті, і мені відразу тенькнуло — щось не так. Діставши фотокартку, я побачив якусь сухеньку бабусю в труні, над котрою стоїть мій простоволосий тато, а біля нього ще кілька зажурених людей з опущеними головами — дивляться на покійницю. Я не впізнав, я здогадався, що то моя мати, і соромно сказати, але не відчув болю. Не розумію, для чого роблять знімки з небіжчиків. Гебісти фотографували загиблих, щоб відзвітувати про їхню смерть. А це для чого?

Згодом у кочегарці я вкинув той знімок у піч. Скрутившись у чорну рурку, він не хотів згоряти. Ніхто так не любив свою мамку, як я. Менше ніж через рік на чужині помер тато, але присилати фотографію небіжчика вже не було кому.

Мені більш пощастило з сестрою. Її не виселили, бо знайшла собі впливового нареченого. Я отримав від неї лише одного листа. Вона писала, що зустріла чоловіка, з яким щаслива, і легким натяком дала зрозуміти, що нам не варто листуватися, бо це може зашкодити їхнім дітям, тобто моїм небожатам. Одного разу мені прийшла посилка з харчами від невідомої особи, я зрозумів, що то від неї. Може, хтось інший викинув би ті смаколики чи роздав би голодним в’язням, а я не зміг. У посилці були солодкі коржики з дірочками, робленими виделкою, такі, як пекла колись моя мама…

Дякую тобі, сестро!

Потяг, постукуючи колесами та брязкаючи буферами, чомусь дуже швидко сунувся вздовж перону, наче надолужував годинну затримку. Вагон, у якому мав бути Жучок, мене поминув, я побіг, догнав його і широким кроком ішов поруч, поки потяг з важким шипінням та скреготом зупинився. Біля мене стояли ще якісь люди, вони махали руками, впізнавши когось за вікном, хоча більшість пасажирів уже скупчилися в тамбурі за провідницею і чекали її сигналу «на вихід». Нарешті приїжджі, обтяжені валізами та торбами, посунули східцями на платформу, вони мовби не виходили, а випадали з пройми дверей, як парашутисти з літака, в одного чоловіка з вільними від речей руками був за спиною наплічник, схожий на складений парашут, може, тому мені так подумалося; хтось цілувався, хтось кричав чи сміявся, ось приземлився останній десантник з таким саквояжем, що в ньому могло вміститися до п’яти пудів динаміту — не інакше, як намірився, песиголовець, підірвати Дніпрогес, — а мого Жучка не було, і я подумав собі, що, мабуть, чогось не допетрав у тій зашифрованій штафеті.

Розглянувся вздовж перону в один бік, у другий — і побачив неподалік одинокого парашутиста. Він дивився на мене крізь лінзи важких окулярів, які замінювали йому далековид, і через відблиски в скельцях здалося, що він до мене всміхається.

Нічого дивного, що я, старий хомут, не впізнав його одразу, адже чекав, що до мене вийде юний Жучок з гордими, але по-дитячому теплими очима, з повненькими, як у дівчини, губами, з густим русявим волоссям, якого не брала жодна перукарська машинка, тому він і на зоні ходив чубатий, — таким-от я виглядав Жучка, а тут переді мною стояв дорослий чоловік у масивних окулярах, за якими я більше нічого не бачив, окрім блискіток у запітнілих скельцях.

Ми водночас ступили навстріч крок, другий, зупинилися на відстані простягнутої руки і мовчали. Дивилися і мовчали. Потім враз обнялися, впали на плечі один одному.

— Давненько сі не виділи, друже, — сказав він, і цей голос був більше схожий на Жучка, ніж він сам, хоча знайомі нотки його бархатистого голосу тепер були басовито-хрипкі.

— Вісімнадцять років.

— Коли попрощалися, мені було двадцять. То значить, що не видів вас півжиття.

— Як добре, що ти приїхав, друже Юрку. Надовго? — спитав я і зніяковів від свого запитання: виходило так, що потерпаю, аби він не завдав мені клопоту.

— Надовго, — сказав він. — На цілий день!

— Тобто?

Юрко, як знавець залізничних шляхів, пояснив, що саме так найліпше подорожувати: ти приїжджаєш за ніч до будь-якого українського міста, маєш, чоловіче, цілісінький день на справи й розваги, а за наступну ніч дістаєшся додому. Не треба нікого турбувати з ночівлею, ніяких готелів, квартир, бо найзручніше квартирувати в потязі. Ти не гаєш на дорогу часу, спиш уночі, як би спав і вдома, а тебе везуть, мов цяцю, до місця призначення. Треба бути останнім лінюхом, щоб не користати з такої догоди. Всю Україну можна об’їздити без відпустки.

Ми перейшли через просторе приміщення вокзалу, де я свого часу квартирував у залі для транзитних пасажирів, тут навіть кафе має назву «Транзит», але Юрко сказав, що ми поснідаємо в якійсь тихій чайній, де не вештаються лягаві та інші непевні типи, знайдемо собі затишне місце, щоб спокійно поговорити, — звичайно, якби це була весна чи літо, пішли б на берег Дніпра, а так ні, сядемо десь за чаєм, а потім трохи походимо містом, — безапеляційно розписував програму Юрко, наче не він приїхав до мене в гості, а я прибився до нього з далекого краю.

Перетнувши привокзальну площу, ми вийшли на проспект Леніна, але Жук (уже не Жучок) упевнено завернув у вузеньку вуличку, наче знав це місто краще за мене, хоч був тут уперше, і невдовзі ми справді натрапили на тиху безлюдну чайну, де пахло смаженими