Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- А як уб’єш - убий чужого.

- А як вибирати не схочеш…

- ПОМРИ САМ!

Хурделиця почала обертатись ще швидше, сміх звивався вгору все гучніше, все страшніше, все більше…

- Думаєш ти сам?

- Сам був і будеш.

- Сам родився.

- Сам ідеш.

- Сам помреш.

Голоси перейшли у шепіт навколо вух, Яким востаннє відкрив очі, хмари відступили.

Мить. Падіння. Нема страху. Лише вітер. Вниз. Сніг. М’яко. Твердо. Болить. Очі. Очі відкрились. Небо. Зорі. Місяць… Місяць чистий.

Він помалу піднявся, сперся руками позаду. Багато снігу. Це дно яру чи поля? Де поділися скали? Де земля? Чому вона біла? Це сніг. А де стихія? Чому так спокійно?

Дихання. Він дихав. Ковтав повітря наче ніколи не знав його, наче кілька років просидів у в’язниці, наче в підземеллі. А може так і було? А що це навколо? Хто навколо? Ці кілька миттєвостей тому, зіткані із темряви силуети нарешті отримали свій облік. Справжні, їхні обличчя до болю знайомі, змальовані з портретів чи навпаки? Це вони? Справжні?

- Справжні, - Відповів Іван Мазепа.

- Більш ніж, - Добавив Іван Виговський.

Яким почав підійматись, дивився вгору, дивився на місяць. Чистий місяць.

- Якби кожен із нас мав право на вибір майбутнього, не було б причини минулого, - Говорив Богдан Хмельницький.

Яким повільно повертав голову. Гетьмани стояли навколо нього колом.

- Не втратив би коня, - Говорив Петро Дорошенко.

- Та не знайшов би відповідей, - Добавив Пилип Орлик.

- Куди б ти ішов, якби не мав звідки?, - Запитав Петро Сагайдачний.

- Та чи дійшов би?, - Запитав Богдан Хмельницький.

Мовчання. Мертва тиша. Гетьмани дивились лише на нього. Кожен. Яким намагався щось сказати. Хотів. Міг. Та не знав що. Вони чекали. Всі чекають. Всі від тебе чогось чекають. Ти повинен?

- Я винен…

- Хто винен?, - Перебив Іван Мазепа, - Кого ти чекаєш і що чекають від тебе?

- Я…

- Немає вини в тому, що сталося, - Говорив Виговський.

- Є наслідок, - Пояснив Дорошенко.

- Наслідок є майбутнє, а майбутнє за замком, - Завершив Сагайдачний.

- І як діяти?, - Крізь втому запитав Яким, - Що мені робити?

- Твори наслідок, - Відповів Хмельницький.

- Вам про нього не знати…

- Мені не знати? Про наслідок?, - Ледь сміючись, та без зверхності, - Мені лиш знати, до чого приводить дія.

- Кожному з нас, - Добавив Мазепа.

- Вам…

- Мені й усім, хто дивиться на тебе просто зараз. Крізь минуле. Крізь минуле поколінь.

- Знай куди й для чого йдеш, - Голос Петра Сагайдачного почав здійматися.

- Й ніколи не забувай звідки, - Завершив Петро Дорошенко.

Завершивши останні слова, сніг почав здійматися вгору поривом легкого вітру. Він ставав все густішим, закривав гетьманів котрі знову ставали силуетами, котрі зникали й розсіювались разом із кристалами висвіченими над світлом місячного сяйва. Кілька миттєвостей, легкість думок, сніг розсіювався вгору й ряснів до самого низу, поки не зник взагалі.

Яким важко сів притримуючись рукою і втратив свідомість.

***

Шуліка швидким та впевненим рухом здійнялася з гілки дерева, розбудивши цим Якима. Цей м’який та різкий рух винирнув з підсвідомості заставляючи повернутися. В цю темну пору вона мала б відпочивати, та настання зими вимагало полювати вночі, щоб прогодуватися.

Місцевість котра оточувала Якима не була схожою на ту, що він бачив до закриття очей. Це був сон? Нічне жахіття? Але після нього прокидаються в холодному поті й пришвидшеним калатанням в серці. Єдиний холод, що був навколо - холод зимовий, пори року. Важкий та гострий.

Яким почав підійматись, щоб не заледеніти остаточно. Скільки він тут пролежав? Його хтось тягнув? Що це за звук? Верес. Його сліди велися навколо Якима утворюючи багато ліній кола. Він стояв згортаючи однією копитою сніг, намагаючись знайти залишки трави, яка могла зберігатися під грудами щойно випавшого снігу. Хлопець обережно й повільно піднявся на рівні ноги, підійшов до коня й схопив його за віжки. Верес різко підняв голову, та Яким почав гладити його по гриві, щоб заспокоїти. Дивно, адже кілька годин тому це не допомагало. Кілька годин. Скільки він тут провів? Коли світанок? Де він?

Роздивляючись околиці він бачив темний-темний зимовий горизонт полів. Місяць почав знову ховатися в хмарах. Хоча на цей раз, шансів знову винирнути мав більше. Де Софія? Де батько? Вони його шукають. Можливо відправилися до міста. Вони думають, що я мертвий?

Намагаючись відірватися від цих думок він спробував притулитися до тіла Вереса. Організм його масивних розмірів зберігав таке велике тепло, що відходити не хотілося. На цей раз задоволення було життєво необхідним. Наставала зима.

Кілька миттєвостей потому в спробі вийти на більш відкритий простір і розгледіти бодай якісь вогні, дим з домоходів чи прислухатись до звуків проїжджих, він зрозумів, що потрапив до справжньої пустки. Жодного натяку на життя. В нову мить його пробила думка про село з якого почалась ця катавасія. Можливо Софія з батьком чекають на нього там, потрібно розвертати Вереса й знайти вхід до лісу попри пагорби…

- В тебе сала нема?

В голові мерехтіння блискавки за блискавкою. Якима пробило знову. За п’ять кроків позаду нього, біля розведеного вогнища з рожном і поставленим на нього котлом сидів дідусь. Хлопець широко відкривши очі втомившись дивуватися почав повільно підходити переконуючи себе в тому, що сходить з розуму.

Все було б нічого, та ще хвилину він проходив там ведучи Вереса по темній пустці.

- От зараза, - Говорив дідусь риючись в мішку, - Таку кашу без сала тільки спортиш, - Його говір був злегка дивакуватим, наче кумедним, а наче й справжнім.

В останньому Яким не міг бути впевненим, все ближче підходячи він чув запах диму і каші, що варилася, чув запах шкіри, що була розкладена поруч й служила сидінням водночас сушачись. Він досі спить? Дідусь на нього не дивився, ходив руками по халявах і мішку, щось шукав.