Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Яким в повному ступорі повільно наближав руку до вогню, щоб впевнитись, що він справжній, близько, пече. Раптом дідусь якимось сучком вдарив його по руці.

- Куда лізеш! Попечеш!, - Сварячись говорив, - Не бачиш? Горить!

Як йому було пояснити, що саме це він і хотів перевірити? Що це за гра така? Що чорт забирай відбувається?

- Діду, - З невідступаючим шоком сказав Яким, - Ти хто такий?

Дідусь продовжував ритися в мішку і з довольним вигуком кинув щось в кашу.

- А я шукав! То звичайно не сало, але… Почекай. Хто я?, - Тримаючись за мішечок роздумував дідусь, помітно веселіший через свою знахідку, - Феськом мене звуть, але якшо хочеш по церковному, то Феодосій, так матка назвала, а Феськом кликала потім. Так всі кличуть.

Яким продовжував витріщатися, досі нічому не вірив і думав, що досі спить.

- Так у тебе сало є?, - Феодосій знизу вверх подивився на Якима крізь повіки.

- Діду, яке сало?, - Здивовано відповідав хлопець.

- Ти ба!, - Засміявся дідусь, - Тицько того сала, що його не знати? Хоча чого я питаю. З голою дупою, ледь коника ведеш, їдла не маєш. Чого б ти ше до мене підійшов?

- Чого?

Дідусь продовжував сміятися хитаючи головою.

- Діду, я щойно проходив тут. Ти звідки взявся?, - Яким спробував знову піднести руку до вогню.

Дідусь зацікавлено спостерігав за дивакуватим юнаком. Врешті, для кожного з них дивак був один.

- Ясно, - Фесько хлопнув долонями по колінах, - Каша без сала. Ну нічо. І таке буває. Сідай, - Вказуючи рукою, щоб Яким вмощувався.

Хлопець повільно сідав, знову подивився на Вереса.

- Гарного коня маєш. Продаєш?, - Із ще більшою зацікавленістю запитав Феодосій.

Яким різко повернув голову в його бік.

- Не продаю.

- А в мене й так грошей нема. А шаблю продаєш? Гарна.

- Діду, яку шаблю, я її загу…, - Яким обірвався, адже побачив на вузді зачеплену на ремінець зброю, котру не міг знайти.

Хлопець з величезним шоком і повним нерозумінням намагався струсити головою, щоб «прокинутися», прийти до себе. Але все вказувало на те, що запах диму, холод навколо і водночас тепло біля вогнища були справжні. Дідусь медитативно помішував кашу дерев’яною ложкою.

Набираючи на кінчик ложки й акуратно дуючи на неї, щоб остигла, вираз його обляччя показав, що можна вечеряти.

- Не дурно. Хоч і без сала, - Постукуючи ложкою по казану.

Феодосій дістав з мішка дві витесані дерев’яні миски, одну передав Якиму, поклав ложку ближче до нього й жестом вказав, що може накладати.

Яким тримаючи в руках посуд, переглядав його очима. Відчував запах воску котрим зазвичай натирають дерев’яний посуд аби той не портився і не вбирав лишніх запахів.

- Дивний ти, - Раптом сказав дідусь.

- Я дивний?

- Дивний. Один в полі, з конем, ніч на дворі. Ким будеш?, - Без ворожості, лише із зацікавленням запитав дідусь.

Яким набираючи кашу, думав.

- Я син Глухівського полковника, Яким Глондар.

- Глондар, Глондар, Глондар…, - Повторював Феодосій наче намагаючись згадати де чув це прізвище, - О! То-то не про тебе говорили хлопи? Шо ти купу москалів порубав?

- Напевне про мене, - Даючи ложку дідусю.

- Напевне, - Повторив Фесько, - Кажу ж дивак! Не знає де є, з ким є, чо є. А ще й про себе не знає. І без сала.

- Та, що ж ти так вчепився того сала, - Спокійно вибухнув Яким.

- А бо кашу без нього талувати, хоча гріх жалітися, - Феодосій накладаючи останню повну ложку поклав її поряд з каганцем, - Бачив часи, що й каші не було. Мусіли ходити за тим, що природа дасть. Якусь пташину, рибину. Лиш би тебе вона не цапнула, а я і таке бачив, - Дідусь махнув рукою.

Яким мовчки їв і спостерігав. Намагався зрозуміти, що за спеції добавляв цей дивний чоловік про реальність якого він досі сперечався в голові. І думав чи добавляв він їх взагалі.

- Ото ти кажеш, що Глондар, - Говорив жуючи кашу дідусь, - Полковник Глухівський, а гетьмана вибрали недавно. І вибрали не Глондара.

- Не Глондара, - Підтвердив Яким починаючи здогадуватись, що в ту кашу добавили.

Окрім солі якісь сушені трави, вочевидь зібрані й висушені власноруч про що говорили випадково потраплені обривки соломи.

- А як не Глондара, то когось іншого, - Продовжував здогадливо говорити Феодосій не зводячи очей з Якима.

- Данила Апостола, - Відповів хлопець.

- О ти кажеш! Апостола!, - Радісно вигукнув дідусь, - І дорогу напевне тримаєш на Глухів.

- На Глухів.

- О, ти глянь!, - Дідусь тішився наче виграв щось дороге.

Наступні кілька хвилин провели в тиші слухаючи як тріщить вогонь і булькає каша. Фесько вирішив забрати її з вогню, боячись, що пригорить, а віддирати від каганця чорну кашу ще те завдоволення.

- Швидко вона не вистигне, - Заспокоював дідусь, - А вогонь як горів, так і горітиме.

Яким це зрозумів, адже за час поки вони сиділи в середині жару зовсім не змінилися дрова, котрі б уже мали розсипатися. Хлопець вслухався, придивлявся і в любу мить був готовий зробити щось радикальне. На щастя причин на це не поки не було.

- Якщо хочеш знайти дорогу на Глухів, - Почав говорити Феодосій зішкрибаючи залишки каші з миски, - То тобі в отой бік лісу і їхати попри нього, - Вказуючи рукою, - Їдеш поки не повидиш дорогу і прямо нею до міста.

- Ти тут живеш?, - Запитав Яким.

- Не живу, - Коротко відповів Феодосій.

- А дороги знаєш.

- Знаю.

- Просто так вештаєшся?

- Просто, - Легко й байдуже відповів дідусь.

- А як шукаєш дороги?

- Ну та як!, - Дідусь махнув ложкою, - Бродиш-бродиш і знаходиш!

Яким мовчав.

- А ото таки дивак ти, - Кумедно викинув дідусь, - Смачна каша?

Яким зробив вираз обличчя, який про смак каші зовсім не говорив. Але головою кивнув.

- А ото шо ти москалів порубав, ото скажи мені, то ж біля Глухова ся стало, правда?