Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Біля Глухова.

- То ти файну справу зробив, - Сказав Феодосій, - Файну і благородну. Людей зберіг.

- Людей всеодно повбивали, - Сказав Яким набираючи ще порцію.

- А якби не ти! Повбивали би ше більше. То ж ліпше так, ніж ніяк.

Яким почув краєм вуха, що шуліка повернулася з полювання.

- Ти не подумай шо я лізу, просто цікаво послухати осе такого чолов’ягу як ти. Ше й так, хай його грець, різко як з’ява появився, ніц не видко, йдем з коньом…

- А ти уяви як мені дивно побачити на пустому кілька хвилин тому місці старигана, з розведеним вогнем і вже готовою кашою, де «Ніц не видко», - Обірвав Яким.

- Ото бачу каша тобі таки сподобалася, - Сказав дідусь, зовсім не розгубившись, - А тому ти й мене не бачив, бо ніц не видко. Ото вперед дивився, місяць сховався, сніг не виблискує, мряка як в сраці.

Нове мовчання під звуки потріскувань у вогнищі.

- Давно ти почув про ту подію?, - Запитав Яким.

- Десь зо тиждень тому… Чи більше, - Відповів дідусь не відриваючи очей від вогню.

- Це сталося більше місяця тому, а люди досі говорять.

- І будуть говорити. Поки не станеться щось інше. Так завжди було і так завжди буде. Не ти перший, не ти останній, - Сказав дідусь процитованим тоном.

- Не я перший, - Повторив Яким, - А хто був до мене?

- А хто був до тебе?

- Не знаю. Гетьмани, полковники…

- А чого тільки вони? Думаєш не було таких як ти? Смільчаків без імені? Хоо, - Видав Феодосій, - Та якби всіх отак записати в книжечку, не вистарчило б і бібліотеки при церкві.

- А ти вивчений, діду?

- Ну а як! Вчився!, - Гонорово відповів Фесько, - При церкві й вчився. Був такий отець, зараза, імені не згадаю, але навчив мене слову. Щось на папірчику нашкрябати можу й чого прибіднятися, можу нашкрябане прочитати, - Розповідав Феодосій, - Але шо зробиш, мусів науку кидати і на втьоки.

- Від чого тікав?, - Запитав Яким кладучи миску назад.

- Рубали свої своїх, - З гіркотою промовив дідусь, - Гетьман на гетьмана, брат на брата, чесне слово, суд Божий, ніби перед кінцем світу. Страх.

- А чого сам до когось не пристав?

- А до кого пристанеш? Куда не підеш, всеодно зрадником обізвуть, а хтось один мені не симпатизував, то ж і бродив отак по світу, наймався по людях, думав: «А може кобзою стати?», та й збирав на інструмент, а де там, - Дідусь знову махнув рукою наче відкидаючи спогади, - Не назбирав.

- Не пропив же, - Сказав Яким знову накладаючи каші.

Дідусь подивився на нього кривим, але не ворожим поглядом, Яким помітив, що око у нього було таким завжди.

- Не пропив, - Відрізав дідусь, - Де ті гроші візьмеш, як на їдло ледь хватало. Чого гріха таїти, мусів деколи хутро десь вкрасти, як знайду щось файне - виміняю. Отак життя носило. Від одного кута до іншого.

- І ти не жалієш?, - Зацікавлено продовжував запитувати Яким.

- Не жалію, - Без миті сумнівів відповів Фесько, - Я живий, здоровий, може й кволий, але Бог літа забирає. А хто я такий, щоб перечити Богу?, - Дідусь розвів руки в боки, - Маю дорогу, нею йду, там і живу.

Настала нова тиша, котру Яким насмілився швидко перервати.

- Знаєш, діду.

Феодосій знову подивився на нього крізь повіки.

- Отак дивлюся на тебе і думаю: «Як то люди своє знаходять?».

- А ти не знайшов?, - Запитав дідусь характерним тоном.

- Не знаю.

Феодосій насупив брови, зробив задуману гримасу й почав знову помішувати кашу.

- З іншими людьми тяжко, але ще тяжче із самим собою.

Яким знову подивився на дідуся.

- Береш своє, а в голові ніби чуже. Ніби дорога туда веде, а ніби й не туда, - Хитливо говорив Феодосій, - Праве - ліве й навпаки. А голова гуде, - Затягуюче продовжував, - І йдеш куда кажуть, робиш, що кажуть.

- І питань все більше, - Добавив Яким.

- Ооо, а то слів нема як не в голові, - Ствердно видав дідусь, - Одно то лиш в голові, що не на людях.

- А якщо то через людей?

- А як через людей? Люди тобі тіки свідки, а не отці, - Дідусь перехрестився, - Вони собі кажуть, а ти своє роби. Хочеш на коня? То сідай. Мусиш галопом? То жени.

- Видно діду, що не був у війську, - Із сумом сказав Яким.

Дідусь засміявся.

- А ти мабуть бував, - Відбився Фесько.

- Не знаю.

- О! Прошу!, - Дідусь направив лодонь, - «Не знаю». Десь загубився, єден кінь, твоя шабля - не твоя, це теж «Не знаю», но не продаєш.

- А це тут до чого?

- А це до того, - Повчально, - Що своє таки маєш, а для чого - не знаєш.

Яким мовчав.

- Дороги не знаєш, але шукаєш.

- І ніяк не знайду, - Із новим сумом підсумував хлопець.

- А хіба ж то біда?, - Розрадливо видав Фесько, - Люди во всьо життя на полі, волі нема, а ти на коня і вйо. Чи мене візьми, - Дідусь направив лодоні на себе, - Йду де бачу, їм шо маю. І сваритися на Бога не буду. Бо маю те шо маю.

- Так може тому їм і простіше?, - Спробував знайти відповідь Яким, - Знають, що їм треба. А треба жити від жнив до жнив. Зиму пережити, дітей народити, хату вкрити.

- Ти правий, - Нечікувано погодився дідусь, після чого замовк.

- Тіки ти скажи, - Продовжив за мить, - Чим їхнє, гірше від твого?

Нове мовчання.

- От прошу. Нічим. Бери ще кашу.

- Наївся, дякую.

- А я ще візьму.

Сонливість почала наздоганяти Якима, втома вдаряла кожну частину тіла. Сонце ще не сходило, але по відчуттях мало.

- Діду.

- Гов?, - Вигукнув Фесько жуючи страву.

- А ти як тут сидів, - Яким почав невеличким патиком поправляти дрова у вогнищі, які досі не розсипалися, - Нікого не бачив?

- А кого я мав бачити?

- Не знаю чи ти тут взагалі сидів, чи то може у мене в голові крутиться, - Мимрив Яким помітно зморений, - Але ти по світі ходиш, більше мене знаєш.

Дідусь уважно слухав.