Читати книгу - "Наречений для Саламандри, Анітка Санніфео"

– А тут дуже гарно. І гори такі височенні – оглядаючись навколо, проговорила я.

– Котіарн справді неймовірний. Щоразу як тут буваю, не втомлююся захоплюватися. А ще кристально чисте повітря. Такого навіть у Фаерії нема, хоча нас теж гори оточують.

– Тут інші гори, а печер скільки! – я вказала рукою в бік печер, вхід в які було видно навіть з траси.

– Я дуже радий, що тобі подобається, – усміхнувся професор.

Раптом над даними головами виникла тінь, що стрімко наближалася, я зойкнула, притиснувшись до плеча Фієра.

– Що це? – прошепотіла, вдивляючись у небо.

– Дракон, – тільки й промовив Фієр. – Справжній дракон. Ти же так хотіла з ними зустрітися, невже злякалася?

– Ні, не злякалася, – буркнула я, відчуваючи як шалено стукає в грудях серце.

– От чому ти завжди бурчиш та намагаєшся бути сильнішою, ніж є? – професор зітхнув та обійняв мене за плечі.

– Не знаю. Це просто так несподівано… Я зовсім інакше їх собі уявляла, – прошепотіла, ткнувшись в міцні груди й обережно повернула голову в бік горизонту. Спостерігала, як величезний ящір дивовижного смарагдового кольору опустився на плато неподалік нас, й мені здалося, що звір посміхнувся нам. Від нього віяло дивовижною гостинністю та теплом. Я це відчувала.

Фієр взяв мене за руку та потягнув за собою.

Вже за мить на тому місці, де стояв дракон, виявився високий чорнявий чоловік, що привітно посміхнувся нам:

– Вітаю в Котіарні!

– Ваша Величносте, – схилив голову Фієр, вітаючись з ним. Я повторила те саме.

– Професоре, годі тобі! Я став імператором лише пів року тому. Для друзів нічого не змінилося. До того ж ми не на офіційному заході. Мене звати Андріс, – чоловік перевів погляд на мене та протягнув  руку. – Ласкаво просимо в гості, юна Саламандро.

– Вітаю. Моє ім’я Ярослава. Рада знайомству.

Я все ще була вражена й не могла повірити, що розмовляю зараз не лише із справжнім драконом, а ще й правителем Котіарна. А ще мені було дивно, що після оберту він залишився в одязі, адже в книгах по другій іпостасі, що я встигла знайти у бібліотеці Академії у Фаерії, було сказано про те, що після оберту з ящірки чи змія на людину, одягу не буде. Про це потрібно пам’ятати перш ніж обертатися у людному місці. І це одна з основних причин, чому зараз у Фаерії вкрай рідко використовують свою звірину сутність.

– В долині вже нас чекають, тому прошу, любі гості, – Андріс махнув рукою у бік стежки, що змійкою спускалася у селище, де дійсно можна було розгледіти червоні та зелені дахи будинків.

– Як справи? – поцікавився Фієр.

– Все гаразд. Після того, як батько передав мені владу, клопоту додалося, але я щасливий, що в Котіарні з’являються нові переходи та зв’язки з іншими світами. А у вас що нового? Я чув про якийсь відбір наречених. Що це за дивина така?

– О, то й для вас це дивина? – поглянула на дракона я.

– Ніколи не чув про такі звичаї... – замислено промовив чоловік.

Фієр зітхнув, подивився на мене, потім на Андріса.

– Чесно кажучи мені самому це не подобається. Але... Цій традиції вже тисяча років...

– А я від початку казала, що варто нарешті рухатись вперед та щось міняти, – впевнено додала я.

– Ярослава одна з наречених, – пояснив Фієр. – і вона першою покинула відбір.

– Справді? Розкажеш?

– Та було б що розповідати, – відповіла я та коротко переповіла Андрісу свої пригоди у Фаерії.

– Якщо тобі потрібна допомога чи укриття від того переслідування, то можете розраховувати на нас. Я особисто зроблю все задля вашої  безпеки.

– Дякую, Андрісе, – я знову відчула від нього магічну хвилю – щире прагнення нам допомогти. Мої здібності працюють й тут. Цікаво чи зможу я на Землі відчувати так само чужі емоції?

За цією розмовою ми спустилися в долину, у невелике поселення – тут було доволі жваво, на вулицях можна було зустріти місцевих, що привітно нам посміхалися.

Андріс провів нас до таверни та запропонував перекусити, і я одразу погодилася, адже зранку встигла випити тільки чашку кави. Поруч з ним на диво було дуже легко – наче ми давні друзі, які давно не бачилися. І це мене неймовірно тішило.