Читати книгу - "Божественна комедія"

І з жалем слухав я, як люд цей скніє

У стогонах, у лементі, в сльозах.

19 Десь перед нас: «О благосна Маріє!» —

Почув я зойк, і згадка враз прийшла,

Як породілля у переймах мліє.

22 А голос вів: «Убого ти жила, —

Ми ясно бачим ясла у повітці,

Де ноша пресвята твоя лягла».

25 І ще почув я: «О, колись Фабріцій

Дав перевагу бідній чистоті

Перед багатством у скверноті ницій!»

28 Сподобались мені думки прості,

І я на тіні став дивитись доти,

Аж поки взнав, хто вів слова оті.

31 А він розповідав, які щедроти

Явив невинним дівам Миколай,

Щоб не згубили юності й чесноти.

34 «О красномовний душе, не ховай,

Хто був ти, – проказав я, – і для чого

Повторюєш хвали, відповідай.

37 Оддячу я, коли вернусь для того,

Щоб довершить коротку путь життя,

Яке спішиться до кінця сумного».

40 А він: «Хоч допомоги жду і я,

Вшаную благодаті я зусилля,

Що й тут твоє продовжують буття.

43 Я коренем триклятого був зілля,

Що на просторах християнських піль

Затінням губить все живе бадилля.

46 Молю того, хто судить все суціль:

Нехай кривавим відомстять бенкетом

За кривди Брюгге, Гент, Дує та Лілль!

49 Я звався за життя Гуго Капетом,

Мій рід до трону стежку вторував,

Дивуючи весь світ високим злетом, —

52 А дід в Парижі м’ясом торгував.

Коли згасали королі французів,

А з них останній рясу надягав,

55 Я так в руках вузду правління звузив

І стільки мрій плекав у голові,

А навкруги юрмилось стільки друзів,

58 Що став мій син короні-удові

Укоханим, а там линула злива

Посвячених у королі нові.

61 Аж поки кров мою звела манлива

Прованська, взята в посаг, оболонь,

Не варта кров була та й не шкідлива.

64 А там грабіж скрізь понесла й вогонь,

Спочатку зжерла, на відшкодування,

Понтьє, Нормандію, взяла Гасконь.

67 До вас Карл вдерся й, на відшкодування,

Вбив Куррадіно, а тоді й Фому

Вернув на небо, на відшкодування.

70 Ще прийде – знаю, статися тому —

Новий французький Карл на ваше поле

Уславити себе й потомків тьму.

73 Ще не приходив так ніхто й ніколи,

І списом юдиним в руках брудних

Він черево Флоренції проколе.

76 Здобуде ж він не землі – стид і гріх,

Тим важчий і тим більше непрощенний,

Що легшим він здававсь йому з усіх.

79 Того ж, хто буде в морі полонений,

Я бачу, як він доню продає,

Торгуючись, немов корсар злиденний.

82 О скупість, тож в тобі принади є

Могутні, для мойого роду милі..

Аж тіло той занедбує своє!

85 Хай інші злочини всі мерхнуть в силі!

Я бачу, як Христа в заміснику

Ув’язнюють в Аланьї квіти лілій.

88 Я бачу їх злорадісність низьку,

Я бачу жовч із оцтом у солдата

І смерть між двох розбійників близьку.

91 Я бачу ще новітнього Пілата,

Якого зваблять скарби в далині,

Де здобич в храмі блискотить багата,

94 Коли ж чекати, Господи, мені

На мсту твою, до певної години

Приховувану з гнівом в таїні!

97 Звертання ж до єдиної дружини

Святого духа, що почули ви,

Як вас вона ввела на ці стежини,

100 Ввіходить в наші денні молитви.

Коли ж ми бачимо нічну заслону,

За приклад беремось щораз новий.

103 Увагу віддаєм Пігмаліону,

Що, за багатством гнавшись, батька вбив.

Став зрадником, порушником закону;

106 Мідасу, охоронцеві скарбів

І скупію з обличчям прегордливим,

Що з нього всесвіт посміхи зробив;

109 Іще Ахану з потягом жахливим

До вражого майна, який Навін

Карає й досі гнівом справедливим.

112 Шлемо Сапфірі й мужеві проклін,

Хвалу коню, що збив Геліодора.

Гуде гора у криках всіх колін,

115 Що Поліместор – вбивця Полідора,

У вигуках: «Гей, Красе, смак який

У золота? Дай відповідь нам скору!»

118 Той тихий в бесідах, цей – гомінкий,

Хто мовить з примусу, а хто – охоче,

На вдачу хто упертий, хто – м’який.

121 Пригадуємо благо, що до ночі

Про нього ми розмови всі вели,

Сказати ж голосно – ніхто не хоче».

124 Ми досить вже далеко відійшли

Од тіні, надолужуючи втрату,

І поспішали вгору як могли,

127 Коли нараз почувся грім розкату,

Гора здвигнулася під ноги нам,

І я закляк, мов той, хто йде на страту.

130 Так не хитався навіть Делос сам

До того, як Латона під горою

Знайшла в гнізді два ока небесам.

133 І тут такий розлігся над юрбою

Могутній крик, що вчитель озирнувсь,

Промовивши: «Не бійся, я з тобою».

136 Та «Слава в вишніх Богу» – спів почувсь,

Наскільки шум збагнув я стоязикий,

Коли він біля мене розітнувсь.

139 Завмерли ми; наш подив був великий,

Як той, що вперш до пастуха прийшов;

Але ущухли землетрус і крики.

142 В святу дорогу рушили ми знов,

А тіні, заспокоївшись помалу,

Вернулися до скарг і молитов.

145 Як в пам’ять глянути мою несталу,

То вперше у житті відчув я вмить

Страшенної цікавості навалу,

148 Але не міг її задовольнить, —

Ні розпитатись, вгору поспішивши,

Ні сам як слід що-небудь зрозуміть.

151 І так я йшов, од незнання терпівши.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША

1 Природної тієї спраги сила,

Яку вгасить могла б вода лиш та,

Що самарянка дати їй просила,

4 Терзала й за вождем вела свята

Мене поміж повалених нещасних,

Котрих скарала права Божа мста.

7 Як