Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

— Чи вона тобі коли-небудь розповідала, де знайшла опівнічний камінь?

Він витяг люльку з рота.

— Ніколи нічого такого.

— Що?! — Я аж виструнчилася й зірвалася на крик. — За всі ці роки? Як таке можливо?

Він відвернувся — вочевидь, щоб не виказати себе виразом обличчя. Лиш тінь промайнула, схожа на слабкість.

— Та я й не питав, — додав, але прозвучало неприродно.

— Не вірю, — озвалася я саркастично.

— Я… — почав він і замовк. Ніби не був певен у тому, що казати далі. Чи в тому, як це сказати. І оце вже геть не схоже на Сента.

Перш ніж повернутися до мене, батько знову напнув сталеву маску, а в очах віддзеркалювалося дещо зовсім інше.

— Я попросив, щоб вона присяглася мені не розповідати.

Я знову притулилася до стіни, ухопившись за ці слова. Вона розповідала йому про опівнічний. Та от не тільки я знала, з якої матерії зроблений мій батько. Він і сам знав себе достатньо добре, щоб захищати Ізольду.

Від самого себе.

Ця думка так болісно мене вразила, що довелося від нього відвернутися, побоюючись того, що могла побачити в його погляді. Він єдиний, хто любив її не менше, ніж я. Біль утрати стримів між нами, немов гостре лезо ножа у свіжій рані.

Сент прокашлявся і знову взявся пихкати люлькою.

— Поділишся зі мною своїм планом?

— Не довіряєш мені? — Видушила усмішку, але в ній іще бриніли сльози.

— Довіряю, — сказав він так тихо, що я ще від нього такого тону не чула. — Розповіси навіщо?

Я розуміла, чого він хоче. Він прагнув зрозуміти. Він здивувався, коли Клов виринув у Бастіані зі звісткою від мене, і волів дізнатися, нащо це мені. Чому це я заради нього ризикую після всього, що між нами сталося.

Я підвела очі: його освітлювало сонце, викривлюючи контур фігури. І дала йому правдиву відповідь. Щиру, неприкриту правду.

— Бо не хочу тебе втратити.

Так, не більше й не менше. І я не розуміла цього до тієї миті на терасі, коли Голланд вимовила його ім’я. Що любила я його так само палко, як і ненавиділа. Що якщо із Сентом щось станеться, з ним піде й часточка моєї душі.

Він скривив губи, різко кивнув і перевів погляд на вулицю.

— Будеш на зібранні Торговельної ради?

Я теж кивнула, не в змозі більше вимовити ані слова.

Сент, зачепивши мене полою плаща, рушив геть, і я лишилася сама, споглядаючи, як він завертає за ріг і зникає. Коло мене гуляв морський бриз, у горлі сидів болючий гіркий клубок. Я повернула назад тим самим вузеньким провулком, яким сюди прийшла.

Коли повернулася на ту вуличку, Вілла чекала під вікном коваля зі згортком у руці. Завидівши мене, полегшено зітхнула.

— Ти де була?

Я дочекалася, поки повз нас промине перехожий, і тихо кинула:

— Сент.

— Він тут? І що, він?.. — прошепотіла Вілла.

Я показала їй краєчок того, що мала в кишені.

— То він це зробив? — охнула вона.

— Зробив, — підтвердила я. — Навіть не хочу знати, у який саме спосіб, але цей покидьок добув що треба.

Коли ми повернулися на «Жоржину», крізь зачинені двері Вестової каюти долинали голоси. До мене відразу повернулася певність, ніби самі кістки зміцніли; я полегшено видихнула.

Але я різко зупинилася, почувши переривчастий, злий голос Пая.

— Мав би мене спитати!

Я без стуку розчахнула двері й побачила Веста, Геміша й Пая, що стояли навколо бюро. Усі троє підвели очі й умить замовкли.

Геміш термосив у замащених чорнилом руках оберемок паперів. І, судячи з його вигляду, щось було не так. Він теж злився.

— Знайшли корабельника? — запитала я, споглядаючи, як Геміш висуває шухляду та засовує в неї документи.

— Знайшли, — відповів Геміш і випростався.

Озирнувся кімнатою. Зупинивши погляд на всіх, окрім мене.

— Увечері матиму всі цифри, — кинув Вестові.

— Гаразд, — кивнув той.

Геміш протиснувся до виходу, розвернувшись так, щоб не торкнутися мене, і вислизнув у двері. Пай глипнув на Веста — і рушив за Гемішем. Я здивовано дивилася їм услід. Але Вест, здається, не надто переймався. Мав спокійніший вигляд, ніж попереднього вечора.

— Про що це ви тут? — поцікавилася, роздивляючись його.

Він підвів погляд зі стільниці.

— Нічого такого, гросбухи обговорювали.

Але погляд відвів надто вже хутко.

— Пай чомусь сердився.

— Пай вічно сердиться, — роздратовано видихнув Вест.

Хай там що між ними сталося, видно було, що Вест воліє мені не розповідати. Принаймні не тепер.

— А я бачила Сента, — повідомила, причиняючи двері.

Вест ухопився за край столу, зиркнув на мене.

— І що, він добув що треба?

Я дістала пакуночок із кишені й поклала на стільницю перед ним. Вест витягнув уміст і покрутив перстень у пальцях. Свіжовідполірований, камінь сяяв.

— Тепер усе, що нам потрібно, це Роти, — видихнула я.

Вест сунув руку до кишені жилета, витягнув згорнений аркуш.

— Це принесли годину тому. Я чекав на тебе.

Я розгорнула, пробігла очима квапливий кривулястий почерк. Записка від Езри.

«Таверна Лейта, після гонга».

Визирнула у вікно. Сонце вже докотилося до середини неба, ще кілька годин — і сідатиме. Голланд чекатиме на мене у «Вольфі та Енґелі», тож ми мали поквапитися, щоб устигнути зустрітися з Езрою.

— Гаразд. Ходімо.

Вест сунув записку назад у кишеню, зняв куртку з гака й вийшов за мною на палубу. Спустилася трапом — аж Вілла вже вся в ремонті, висить із зовнішнього боку корпусу за правим бортом. Зашпакльовує невеликі тріщинки клоччям, проштовхуючи його тупим кінцем тесла.

— Повернемось, як стемніє, — повідомив Вест, зіскочивши обік мене.

— Коли ти таке пообіцяв востаннє, тебе не було два дні, — буркнула та, дістаючи з торби гвіздок.

Усе недомовлене ясно читалося в її очах.