Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Прислуга 📚 - Українською

Читати книгу - "Прислуга"

2 263
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прислуга" автора Кетрін Стокетт. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 128
Перейти на сторінку:
О, я майже забула, міс Скітер хоче прийти у вівторок увечері раніше, — додає Ейбілін, — приблизно о сьомій. Тоді тобі зручно?

— Боже, — видихаю я, знову починаючи дратуватись. — Що я роблю? Потрібно бути божевільною, щоб відкривати сердечні таємниці чорної раси білій жінці.

— Це ж просто міс Скітер, вона не така, як інші.

— Почуваюся, наче пліткую про себе за власною спиною, — говорю. — Я зустрічалася з міс Скітер принаймні п’ять разів. Мені від цього зовсім не легшає.

— Ти хочеш припинити це? — запитує Ейбілін. — Я не хочу, щоб ти робила це з примусу.

Я їй не відповідаю.

— Ти там ще є, Мінні? — запитує вона.

— Я просто… Я хочу, щоб наші діти мали краще життя, — пояснюю. — Але прикро приймати це від білої жінки.

— Їдемо на зібрання громади зі мною в середу. Більше про це поговоримо, — просить Ейбілін, злегка всміхаючись.

Я знаю, що Ейбілін не залишить це просто так. Зітхаю.

— Я вскочила в халепу. Гаразд?

— Із ким?

— Із Ширлі Бун, — зізнаюсь я. — На минулому зібранні всі склали руки й молилися, щоб чорним дозволили заходити до тих самих туалетів, що й білим, розмовляли про те, що ми також зможемо сидіти на стільцях у «Вулворт» і ніхто не заперечуватиме, усі всміхалися так, неначе цей світ уже став світлим новим місцем, і в мене… в мене дещо вихопилось. Я сказала Ширлі Бун, що її задниця однаково не поміститься на жоден стілець у «Вулворт».

— І що ж відповіла Ширлі?

Я витиснула із себе голосом моєї вчительки:

— Якщо ти не спроможна промовити хоч щось хороше, краще не кажи нічого.

Коли ми дістаємося до її будинку, дивлюся на Ейбілін. Вона так намагається погамувати в собі сміх, що аж стає пурпуровою.

— Це не смішно, — кидаю я.

— Я рада, що ти мій друг, Мінні Джексон. — І вона довго й міцно обіймає мене, допоки я не закочую очі й не нагадую, що мушу йти.

Іду собі далі, звертаю за ріг. Я не хочу, щоб про це знала Ейбілін. Я не хочу, щоб хоч хтось дізнався, які потрібні мені ці історії міс Скітер. Зараз, коли я більше не можу приходити на зібрання Ширлі Бун, це все, що в мене є. І я не говорю, що зустрічі з міс Скітер — це розваги. Щоразу, коли ми зустрічаємось, я скаржуся. Вистогную. Божеволію, влаштовую сцени. Але ось у чому суть — я люблю розповідати свої історії. Почуваюся так, ніби і я щось роблю для громади. Коли покидаю її, бетон у моїх грудях легшає, тане, і я спроможна дихати вільно кілька днів.

І я знаю, що є чимало інших «чорних» речей, які я можу робити, крім того, що розповідати історії для міс Скітер чи ходити на зібрання Ширлі Бун, — це масові мітинги у місті, марші у Бірмінгемі, з’їзди щодо голосування за громадянські права. Але правда в тому, що мені байдуже до голосування. Мені байдуже, чи зможу я їсти за одним столом із білими. Та мені зовсім не байдуже, що через десять років якась біла жінка називатиме моїх дівчаток брудними та звинуватить їх у крадіжці срібла.

Удома того вечора тушкую масляні боби, шинка вже на пательні.

— Кіндро, поклич усіх сюди, — звертаюсь я до своєї шестирічної донечки. — Їжа готова.

— Ве-е-че-е-р-я-я! — верещить Кіндра, не відступивши й дюйма з місця, де стоїть.

— Сходи й поклич свого татка так, як потрібно, — кричу я. — Що я тобі казала про лемент у моєму будинку?

Кіндра витріщає на мене свої очі так, ніби я щойно попросила її скоїти найдурнішу річ у житті. Вона гупає ногами дорогою до вітальні.

— Ве-е-че-е-р-я-я!

— Кіндро!

Кухня — це єдина кімната в будинку, де ми поміщаємося всі разом. Інші облаштовано під спальні. Моя з Лероєм кімната в задній частині. Біля неї маленька кімнатка для Лероя-молодшого та Бенні. Передня вітальня — це спальня для Феліції, Шуґар і Кіндри. Тому все, що залишається, це кухня. Навіть якщо надворі неймовірний холод, наші задні двері завжди відчинено, а зачинено лише легкі скляні літні двері (щоб не залітали мухи). Постійно чутно гамір дітей, гуркіт авто, сусідів і гавкіт собак.

Заходить Лерой і сідає за стіл поряд із семирічним Бенні. Феліція наповнює склянки молоком чи водою. Кіндра несе тарілку з бобами й шинкою татусеві та йде назад до плити, щоб узяти ще. Я даю їй в руки наступну.

— Ця буде для Бенні, — говорю я.

— Бенні, встань і допоможи мамі, — каже Лерой.

— У Бенні астма. Йому не варто нічого робити, — та мій солоденький хлопчик усе-таки встає й бере в Кіндри тарілку. Мої діти вміють працювати.

Вони сидять за столом усі, крім мене. Троє дітей сьогодні вдома. Лерой-молодший, старшокласник у «Леньє Гай», розфасовує овочі у «Джитні». Це крамниця для білих по сусідству з домом міс Гіллі. Шуґар, моя найстарша дівчинка (вона в десятому класі) наглядає за дітьми нашої сусідки Таллули, що працює допізна. Коли Шуґар закінчує, то повертається додому та відвозить свого татка на нічну зміну на трубному заводі, тоді забирає Лероя-молодшого з крамниці. Лерой-старший під’їде з роботи з чоловіком Таллули о четвертій ранку. Так усе працює.

Лерой їсть, але його очі у «Джексон Джорнал», поруч із тарілкою. Після сну він не надто приязний. Заглядаю в газету й бачу в новинах на першій сторінці страйкарів у «Браунз Драґ Стор». Це не група Ширлі, це люди з Ґрінвуда. Зграйка білих підлітків стоїть позаду п’ятьох протестувальників, які сидять на стільцях, глузує з них, б’є кулаками, ллє кетчуп, гірчицю та сіль на їхні голови.

— Як вони так можуть? — Феліція вказує на зображення. — Просто сидять і не дають здачі.

— Це те, що вони мають робити, — говорить Лерой.

— Я почуваюсь обпльованою, спостерігаючи все це, — кажу.

— Поговоримо про це пізніше, — Лерой згинає газету вчетверо та запихає під стегно.

Феліція не надто тихо мовить до Бенні:

— Добре, що на одному з тих стільців не було мами. Бо ті білі залишились би без зубів.

— І мама опинилася б у в’язниці Парчман, — відповідає Бенні, щоб усі почули.

Кіндра вперлася рукою в бік.

— Ну-ну. Нікому не вдасться посадити мою маму до в’язниці. Я битиму цих білих палицею до крові.

Лерой свариться на них пальцем.

— Я не хочу чути жодного слова про це поза межами нашого будинку. Це надто небезпечно. Ти чуєш мене, Бенні? Феліціє? — тоді він показує пальцем на Кіндру. — Ти чуєш мене?

Бенні та Феліція кивають головами, втупившись у свої тарілки. Мені шкода, що я почала це все, тому зиркаю на Кіндру з виглядом «Будь тихо!» Але маленька міс Не-Тягни-За-Язик стукає виделкою по столі, вилазить на стілець:

— Я ненавиджу білих людей! І збираюся розповісти це всім, якщо захочу!

Я кидаюся за нею в коридор, доганяю й тягну назад, до столу.

— Мені дуже шкода, татусю, — перепрошує Феліція (вона така хороша, що щоразу бере на себе чиюсь провину). — І я пригляну за Кіндрою. Вона ще маленька

1 ... 61 62 63 ... 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прислуга», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прислуга"