Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Пробач мені... – затараторила вона, витираючи розчервонілу від сліз моську. – Я тебе дуже люблю і... без тебе мені так... так... самотньо я начебто...

– Так, а–ну годі сопливитись. – я простягнула до неї руки й обійняла. – Хоч як би я мріяла тебе вбити, ми одна сім'я.

– Дякую.

– Я люблю тебе.

– І я тебе.– зітхнула вона, обіймаючи мене.

– Щодо дитини... я б на твоєму місці не поспішала. Знайди роботу. Накопичте певну суму на перший час, знайдіть будинок, де зможете жити втрьох, обживіться. А поки що зможеш поняньчити племінників.

– Правда? – здивувалася вона.– Я можу з ними побачитися?

– Я думаю, їм час познайомитися з тіткою. А то вони знають поки що тільки дядька.

Я й не думала, що їй так важливо побачити племінників, вона так захопилася ідеєю побачити дрібних, що одразу ж зібралася до нас у гості. Що не кажи про Трента, але він чітко усвідомлював, що ступати на мою територію небажано, так, що мені навіть не довелося йому про це говорити, він сам подав ідею залишитися вдома.

– Який будинок гарний. – здивувалася Ві, коли Кріс під'їхав до воріт. – А скільки там кімнат?

Я застигла, чесно кажучи, відповідь "дохрена" мене саму не вражала, але я ніколи не ставила собі цього питання.

– Чотири спальні, три гостьові кімнати, дві вітальні, кабінет, бібліотека, їдальня, кухня, сім ванних кімнат, студія, винний льох, гараж... – суцільним текстом відповів Кріс, ні, він жодного разу не хвалився, ага. Хоча чому б і ні, йому цей будинок не пузатий дядько за красиві очі подарував. І не батьки з барського плеча на двадцятиріччя. Він півжиття заробляв достатньо, щоб його купити, чому б не хвалитися таким?

– Очманіти.– зітхнула Ві.

Ми увійшли в будинок, і я провела Ві у дитячу. Оллі та Джинні якраз щойно прокинулися після денного сну. Джинні гралася з ляльковим будиночком, Олівер чіплявся до няні, яка перевдягала його в домашні штанці та худі, він ставив динозаврика їй на голову й видавав звуки, з якими той крокував, ось же прилипала.

– Оллі, Джинні, підійдіть до мами.

– Матусю. – усміхнулася Джинні, обіймаючи мене.

– Привіт.– кинув Оллі, махаючи мені рукою, ти ба, стриманий, як його батько, я подумки посміхнулась.

– Познайомтеся, це ваша тітка Вероніка.

– Привіт.

Ві опустилася на підлогу і обійняла Джинні, а потім, коли я притягнула Олівера, який не доганяв, чому йому треба тискатися з незнайомою тіткою, обійняла і його. Години дві малеча розважала Ві, показуючи їй іграшки, граючи в піратів і мисливців. Потім прийшов Метт, він познайомився з Ві, і вставши за її спиною, щоб типу попити води, згримасував мені: "а де її пірсинг", я красномовно на нього глянула і повернулася до розмови. Метт поговорив із нами, а потім пішов із Крісом і дітьми гратися в сніжки. Коли я дивилася на них, захотілося замислитися. Я ніколи не святкувала дні подяки і ніколи не дякувала толком кому б то не було за те, що маю. Що я здорова, що я кохана, що оточена турботою. За те, що у мене є сім'я, мама, хоч би якою складною і непоступливою вона була, тато, хоч би яким жорстоким і черствим він був, вони брали участь у моєму житті та вихованні, за те, що у мене є сестра, хоч би як сильно вона мене дратувала, я щаслива, що вона є, я щаслива, що вона знайшла людину, яка оточила її турботою, яка потрібна їй. За те, що в мене є друзі, які завжди поруч, за те, що в мене є діти і коханий чоловік, які роблять мій світ кращим, за те, що в мене є хобі, за те, що я маю стільки можливостей. Я не хочу відчувати ні злості, ні роздратування, тільки повне умиротворення і спокій. Насолоджуватися життям. Це належить вважати щастям? Усвідомлення того, що ти і наполовину не такий бідний душею, як гаманцем? Схоже, що так. Але відкинувши глобал, я залишаюся вірною своїй ідеї про те, що щастя – емоція. ОТАКА Я НЕВИПРАВНА!!!1

Ми говорили з Ві, і я начебто дивилася на свою сестру зовсім іншим поглядом, начебто впізнавала її з абсолютно іншого ракурсу. Вона розкривалася для мене і я замислилася, чи була я справедлива до неї весь час? Звичайно, Ві голівудила ще як, але раптом на тлі мого розчарування в ній я просто не давала їй шансу? Що якщо моя маленька сестричка і справді подорослішала? Що якщо вона і справді готова до змін? Із трансу мене вивів знайомий голос.

– Ой, які пусечки, я не можу...– двері грюкнули, і я, втупившись на вражену Ві, думала, як піднести їй цю новину, але, на жаль, ця новина була на зашироких у колінах ніжках, із піднятим носом і нудотними парфумами. Велла ступила на кухню, шарудячи своєю ультрамодною (інакше ніяк) сріблястою пуховою курткою, і мені в ніс вдарив солодкий запах кокосових парфумів і запашок яблучної вейпової херні. Розумієте, я не дружу з Веллою, ми кілька разів переписувались, двічі сходили на каву, якось я запросила її на новосілля і вона приперла мені корзинку зі смаколиками і косметикою з Швейцарії. Я не говорю з нею на надто особисті теми, втім вона...Господи, я не вірю, що кажу це, вона припинила мене дратувати. Я почала ставитись до неї, як до дитини в пубертаті, яка хоче бути космонавтом, хоча граючись з коробкою на голові відбиває собі мізки щоразу, як не може вписатись в дверний отвір.

– Джекі, привіт. – вона чмокнула мене в щоку.– О, привіт Вероніко.– вона повернулася до мене. – Ти не проти, що я до тебе завалилася без запрошення? Мені просто нудно, а ти слухавку не брала.