Читати книгу - "Матір, Кайла Броді-Тернер"

– Трент дуже добре на мене впливає. Ми відмовилися від травички і припинили пити, навіть не димить ніхто...Я подумала...

О–о–оу... Ві подумала... Ця пропозиція закінчиться погано.

– Я хотіла б мати дитину.

ТІЛЬКИ НЕ БОМБИ, ДЖЕК, ТІЛЬКИ НЕ БОМБИ. Я різко розвернулася і зробила глибокий вдих.

– Знаю... – продовжувала вона.– Наша мама не цукор, але у вас із Крісом цілих дві дитини і... Я розумію, вони тобі не рідні...

– Вони мені найрідніші на світі! – не витримала я.

– Так, розумію, але ти їх не народжувала.

– Для цього багато розуму не треба, Ві. Народжують щодня і кидають наступного дня, в коробках або біля поліцейського відділку.

– Не кричи, дай договорити. –стомлено сказала вона.– Ти їх не народжувала, ти не знаєш, як це виносити дитину.

– Давай ти виносиш і розкажеш? Але врахуй, носитися з твоїми нащадками, коли тобі набридне грати в матусю, я не буду.

Мене долала злість, коли Ві починає вмикати своє всепоглинаюче знання про життя, мене починає коробити. Тобто якщо вона надумає народити дитину, змагатиметься зі мною навіть у материнстві? Вибачте, за всієї поваги до мам, дитина не запам'ятає, коли її витягли з утроби, але запам'ятає, коли на неї кричали, коли її лікували, годували, дарували подарунки й цілували на ніч. Я хочу вірити, що Ві буде хорошою мамою, однак, знаючи наскільки вона відстала від стандартного розвитку, їй про це слід забути ще на кілька років. Але хто я така, щоб заважати її щастю, чи не так?

– Я й не збиралася їх на тебе звалювати. – втомлено відповіла Ві.–Просто... коли я народжу, я хотіла б, щоб ти допомогла мені... просто порадою. Розповіла, як дбати й узагалі...

Я втупилася на неї і згадала себе на порозі рідної домівки, коли мати навіть не удостоїла мене вітальною листівкою.

– У Трента немає братів і сестер, його мама не дуже балакуча, наша тим паче... я... знаю, ти не любиш Трента, але він теж хотів би дитину.

– Я не зможу полюбити його через причини в минулому, через які він був украй далекий від того, щоб його любили. – погодилася я.– Але я поважаю його як твого обранця. Я не хочу, але мушу це робити, на правах сестри. Приймати того, кого мені важко приймати. Тому, що це твоє рішення, воно здається правильним тобі, значить я зобов'язана з ним рахуватися. *Я прокрутила ці слова в голові знову, здається, начебто сама себе переконую в тому, що кажу, господи Прайс, що ти мелеш?!*

– Я розумію, що ти хочеш дитину, і в тебе не було тієї мами, яка без істерик і слини в очі, розповіла б тобі як слід про те, коли варто заводити дітей. Це не означає, що якщо ти виходиш заміж, ти автоматично доросла, Ві, робити це, щойно тобі можна пити, це в принципі дитинство, а якщо ти народиш зараз, ти йому нічого не даси. У вас немає грошей, мотаєтеся ви по знімних квартирах, навряд чи його тато розщедриться на якусь однушку на околиці. Ти народиш слинявого рожевощокого карапуза, і що потім? Через два дні його крику і какашок, ти захочеш буквально викинутися у вікно.

– Але ж ти проходила це з Крісом, він допомагав тобі і...

– Перші півроку, я проходила це сама, і повір мені, Трента на довго не вистачить. Чоловіки намагаються триматися, але в них батарейки сідають у рази швидше.

– Так було у вас із Крісом?

– Не рівняй хрін з оладкою, Ві! – вибухнула я.– Ми з Крісом, і ви – це різні речі. У Кріса свій малюк, він прекрасно знав, як важко не збожеволіти в молочно–памперсний період, плюс у нього були круті няні, на яких у нього є гроші. І у нього прекрасні бабуся з дідусем, і сімейка та ще, є прекрасний брат, природжений поет–пісняр – Метт. У вас цього немає, та й у нас із тобою. Ми звикли жити одинаками в сім'ї батьків, які забезпечували нам прийнятне існування. Але ми завжди були одинаками, хоча були одне в одного. Ти завжди могла прибігти до мене, я – до тебе, це нас рятувало від тієї червоточини, по боках якої стояли мати з батьком. Якби не було тебе, мене б давно туди засмоктало. Як було б і з тобою, якби не було мене. Звісно, ти здатна довести мене, як ніхто, але я завжди дбала про тебе і завжди хвилювалася.

– Я знаю, Джекі... – почала вона, смикаючи рукав своєї кофти. – Я сумую.

Я зітхнула, відчуваючи, як сльози підкотили до очей. Я відвернулась і мене осяяло.

– Раніше я весь час звинувачувала тебе за те, що ти встряєш в історії, але тільки нещодавно зрозуміла, що вирішуючи твої проблеми, я забувала про свої. – я повернулась до неї.– Я не хочу втратити тебе ось так, не хочу, щоб ми забули, ким є одне одному, через те, що я не терплю твого чоловіка, а ти мені в чомусь заздриш, я хочу, щоб ти знайшла своє місце, щоб ти була в порядку. Не хочу, щоб ми припинили вітатися, йдучи вулицею, ми сім'я, Ві. Навіть змінивши рідну домівку і прізвище, ми все одно сім'я одна для одної. Я хочу, щоб ти це пам'ятала.

Нижня губа Ві тремтіла, вона опустила очі. Я ненавиділа, коли вона плакала, а плакала вона часто, я вміла довести, чого таїти, я цим не пишаюся. Хоча я нічого кепського (чи нового для неї) не казала, але мені здається, вона просто довіряє мені й поважає, подекуди більше, ніж матір, тож коли я її критикую, вона відчуває, що начебто, підводить мене, чи щось на кшталт цього. Вона часто поводилася по–свинськи. Але я старша сестра, значить я маю вправити їй мізки знову, і якщо я все зробила правильно...