Читати книгу - "Вигнання з раю"

Грицько Грицькович так само віддавав належне трудовим успіхам Самуся, але в питанні про якість роботи виявився так само непоступливим, як і тітка Лисичка.

— Запросимо Самуся, і хай нам відповість! — рішуче заявив він.

Самусь довго не йшов до контори, бо був відомо де. Коли ж забіг, то страшенно поспішав, не захотів навіть сідати, з Лисиччиних аерофотозвинувачень поглумився типово самусівським способом:

— Все правильно! Поля колгоспу «Дніпро» з пташиного льоту.

— Та ти придивись, придивись, безсовісний, — пригинала його до знімків Лисичка. — Це ж ти так сіяв! Дивись, які огріхи! Весь лан у латках.

— Все правильно! — згодився Самусь. — Латки маються. Повітряні ями.

— Та які повітряні? Земля ж!

— Літак провалювався, і апарат втрачав різкість. От у вас і получилися латки на знімках, тітко Лисичко. Все правильно!

— А може, й справді повітряні ями? — висловив сумнів і Грицько Грицькович. — Ми тут ще не досвідчені, та й літак же не пристосований. Розкидати добрива чи там обробляти поля гербіцидами — це одне, аерофотозйомка ж — зовсім інше. Як, Зінько Федорівно? Може, для цього треба найняти вертоліт?

— Ось побачите, що у вас зійде! — пообіцяла їм тітка Лисичка. — Буде вам вертоліт!

— А ти, кажеться-говориться, не пар парка! — заспокоїв її Зновобрать. — Самусь передовий механізатор, не міг же він ото допустити… Може, справді повітряні, як кажеться-говориться…

А як стало в полях сходити, на Світлоярськ упав цивілізаційний шок, якому піддалася навіть тітка Лисичка, що днів зо три металася своїм «Москвичем» по свіжому асфальту сюди й туди, щоправда, роблячи несміливі спроби вивезти Зіньку Федорівну туди, де сходить найкраще, але спроби ті були занадто несміливі, бо засіяне ще не зазеленіло як слід, а цивілізаційний шок діяв на головного агронома з силою майже такою, як на отого хлопця, що дочепив до саморобного мопеда вихлопну трубу з гумового шланга.

А тоді сталася катастрофа! На буряковому полі, що починалося коло крайньої в Світлоярську хати Педана, не було сходів не на якійсь там латочці, а на ділянці в гектар або й півтора! Буряк сіяв Самусь. Педан мав до цього відношення суто географічне (бо поле починалося коло його хати), але Педанова дружина Галинка — виробниче: не зійшло саме на її ланці.

Це вже був не аерознімок і не повітряна яма! Тітка Лисичка домоглася, щоб на поле виїхало правління колгоспу, Самуся кликати не довелося, бо він теж був член правління і разом з усіма міг досхочу, як заведено казати, помилуватися ділами рук своїх. Чорне поле посеред першої весняної зелені, поле без сходів, мертве й страшне — для хлібороба мов жива смерть перед очима. Всі мовчали, навіть тітка Лисичка не могла мовити бодай слово, зате Самусь не розгубився.

— Все правильно, — спокійно сказав він. — Кури.

— Які кури? — здивувалася Зінька Федорівна.

— Педанові, — пояснив Самусь. — Он спитайте в Гальки. Галько, в тебе курей скільки?

І Галинка Педанова була з правлінням, бо ж її ланка!

— Курей? — нічого не розуміючи, подивилася вона на Самуся. — А що тобі до моїх курей? Ти он скажи, як буряк сіяв!

— То скільки, скільки? — не відставав од неї Самусь.

— Ну, дев’яносто дві курки і один півень.

— І один з усіма справляється? — поцікавився Зновобрать.

— А в нас несучок три десятки, а то м’ясні все. Троє діток, треба ж зварити й приготовити, бо я в ланці, а Педан коло машин…

— Свиридоне Карповичу, я протестую! — заявив Самусь.

— Проти чого, кажеться-говориться?

— Ви відходите од головного. Я все правління орієнтую, а ви збиваєте.

— Збиваю?

— Аякже! Чули всі, скільки курей у Гальки? Дев’яносто дві курки й півень! А ви питаєте, чому не зійшов буряк.

— То чому ж? — тихо спитала тітка Лисичка. — Чому?

— Все правильно. З’їли Педанові кури.

— Кури? Та ти здурів? — засміявся Зновобрать. — Де це бачено, щоб курка їла бурякове насіння!

— Ви не бачили, а я от бачив, — сказав Самусь. — В Одарії Трохимівни он по історії проходили — так там кози й вівці всю Древню Грецію з’їли.

— Ну, товаришу Самусь, це вже ви щось не те, — не стерпів і Грицько Грицькович. — Такі відкриття: то кури буряки у вас їдять, то вівці Грецію. Де ви бачили таких овець?

— Кажу ж: в історії. Ви звикли до всього передового, а в історії всяке бувало. Передові кози та вівці, може, й не з’їли б Древньої Греції, а відсталі з’їли.

— То мої кури, по-твоєму, теж відсталі! — підійшла до Самуся Галинка, а всім було відомо, що коли ця жіночка отак іде з тобою на зближення і коли в неї звужуються очі, то добра не жди, бо в такі хвилини задкує від неї й сам Педан. Самусь теж на всяк випадок позадкував.

— І ти посіяв бурячок, а вони його склювали? — допитувалася Галинка, далі наступаючи на Самуся.

— Все правильно. Склювали.

— І ти це доведеш?

— А й доведу!

— Як же? Може, ловитимеш кожну курку й напихатимеш їй у рот бурякового насіння?

— Доведу, доведу! — погукував Самусь, відходячи на безпечну відстань і від Галинки, і від усього правління.

— Ну що ти йому скажеш, отакому? — зітхнув Зновобрать. — Підсій, Лисичко, може, ще доженуть ці бурячки всіх інших.

45

Допитливі читачі вже, мабуть, помітили, що тут усе відбувається на передньому плані, або, як кажуть у театрі, на авансцені. На задньому плані — непробивна пітьма. Справа не в подіях: їх автор має в запасі скільки завгодно, добре знаючи, що тільки в багатому подіями й змінами житті люди набувають своєрідності й тих властивостей, якими, зрештою, різняться між собою. Отож подій у автора задосить і для переднього, і для заднього плану. Але як бути з темною непроглядністю психологічних ситуацій? Можна перелічити всі причини, які призвели до того, що Самусь лишив незасіяним добрий шмат бурякового лану, можна описати кожен крок цього чоловіка, проаналізувати кожен його вчинок і кожне слово, але незмога витлумачити мотивів поведінки, бо тут Самусь, на превеликий жаль, попри своє прізвище, далеко не самотній і діє за відомим принципом: «Іван киває на Петра».

Ну, скажи, як воно було, визнай свій гріх, покайся, тобто посамокритикуйся, пообіцяй виправити помилки, засій той клапоть за власний рахунок, будь чистий совістю перед людьми й перед собою. Хай уже письменники вдаються до неправди, щоб подобатися, бо їм кортить подобатися завжди і всім і будь-якою ціною. А ти ж передовий механізатор, про тебе найвищої думки сам товариш Багатогаласу, сільське й колгоспне керівництво нікому не дозволяє тебе дискредитувати. І ось, замість розкошувати