Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Шляхи свободи. Відстрочення 📚 - Українською

Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Шляхи свободи. Відстрочення" автора Жан-Поль Сартр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 118
Перейти на сторінку:
проплив у руках носіїв біля Шарля і догори дригом зник у вагоні.

— Таж є санітарні потяги, — обурено сказав Шарль.

— Ох, маєте слушність. Але хто б це напередодні війни подавав санітарні потяги у Берк, щоб вивозити калік?

Шарль хотів було відповісти, але його лежак раптом гойднувся, і його підняли в повітря униз головою.

— Несіть мене прямо, — заволав він, — прямо несіть мене!

Носії зареготалися, зяйлива діра наблизилася, побільшала, вони випустили мотузки, і домовина м'яко гупнула об свіжу землю. Схилившись над могилою, доглядачка і консьєржка гірко заридали.

— От бачиш, — сказав Борис, — от бачиш, усі вони дають драла.

Вони сиділи у передпокої готелю біля обвішаного орденами добродія, котрий читав газету. Портьє привіз ліфтом дві валізи зі свинячої шкури і поставив їх біля входу, поруч з іншими.

— П'ятеро зранку вибуває з готелю, — байдуже сказав він.

— Поглянь на ці валізи, — сказав Борис, — вони зі свинячої шкіри. Ці люди не заслужили їх, — суворо докинув він.

— Чому, красунчику мій?

— Вони мають бути обклеєні наліпками.

— Але ж тоді не видно було б свинячої шкіри, — заперечила Лола.

— От-от. Справжню розкіш потрібно приховувати, до того ж, це замінило б чохли. Якби я мав такі валізи, то мене тут не було б.

— А де ти був би?

— Та де завгодно: в Мексиці або в Китаї. — Він додав: — Із тобою.

Висока жінка в темному капелюсі схвильовано пройшла через передпокій; вона гукала:

— Маріетто! Маріетто!

— Це пані Делярів, — сказала Лола. — Вона виїжджає сьогодні ополудні.

— Незабаром ми залишимося в готелі самі, — сказав Борис. — Ото буде цікаво: щовечора мінятимемо кімнату.

— Вчора в казіно, — сказала Лола, — мене слухало душ із десять. Тому я більше не надриваюся. Я попросила, щоб усіх їх зібрали докупи, за столиками посеред зали, та й мугикаю їм свої пісеньки на вухо.

Борис підвівся й пішов глянути на валізи. Він потайки помацав їх і вернувся до Лоли.

— Чому вони їдуть звідси? — знову сідаючи, сказав він. — Їм і тут велося б незлецьки. Якщо це станеться, то їхні домівки розбомбують відразу ж після їхнього повернення.

— Воно, звісно, так, — відказала Лола, — та це ж їхні домівки. Невже ти не розумієш?

— Ні.

— Так воно ведеться, — сказала вона. — З певного віку очікуєш на неприємності вдома.

Борис зареготався, й Лола занепокоєно випросталася: в неї давненько вже таке було — якщо він сміявся, то їй здавалося, що сміється він із неї.

— Чому ти регочеш?

— Бо вважаю, що ти дуже зухвала. Ти пояснюєш мені, що відчувають люди певного віку. Але ж ти нічогісінько не тямиш, сердешна моя Лоло: в тебе ніколи не було домівки.

— Не було, — сумно відказала вона.

Борис узяв її руку й поцілував долоню. Лола зашарілася.

— Ти такий люб'язний зі мною. Кажу ж, ти так змінився…

— Щось не так?

Лола міцно стиснула його руку.

— Ні, все гаразд. От тільки хотілося б знати, чому це ти такий люб'язний.

— Бо дорослішаю, — відказав він.

Вона випустила його руку й, усміхаючись, відкинулася у фотелі. Він тішився тим, що вона щаслива: йому хотілося залишити їй добру згадку про себе. Він погладив її руку й подумав: рік; в мене один лиш рік життя з нею; він розчулився: їхня історія вже мала чар минувшини. Раніше він тримав її у вуздечці, але це було мов угода без обмеження в часі: це дратувало його, він волів мати зобов'язання на визначений термін. Один рік: він принесе їй усе те щастя, котрого вона заслуговує, він виправить усі свої несправедливості, а потім кине її, але не зробить це мерзотно, не задля іншої жінки чи тому що вона остогидла йому: все воно влаштується саме, силою обставин, тому він буде доросліший і його пошлють на фронт. Він зиркнув на неї краєм ока: в неї був молодявий вигляд, її прегарні груди хвилювалися від утіхи; він сумно подумав: „Я буду чоловіком одної жінки“. Мобілізований у 1940 році, вбитий у 1941, ні, в 1942 році, бо ще ж піде часу на військову підготовку, от і вийде, що за свої двадцять два роки він пізнав одну жінку. Ще три місяці тому він мріяв спати зі світськими жінками; тому що хлопчиськом був, безжалісно подумав він. Йому доведеться вмерти, не пізнавши герцогинь, та він не шкодував за цим. З одного боку, за ті місяці, які йому лишилися, він міг колекціонувати перемоги, та йому не хотілося: так лише розтринькаєш себе. Коли тобі лишилося жити всього два роки, то треба радше зосередитися на одному. Жюль Ренар казав синові: „Вивчай одну жінку, але вивчай добре, лише тоді ти пізнаєш усіх їх“. Треба було ретельно вивчати Лолу, в ресторані, на вулиці, в ліжку. Він провів своїм вказівним пальцем по Лолиному зап'ястю й подумав: я ще не дуже добре знаю її. Були ще куточки її тіла, яких він не знав, та й не завжди він знав, що відбувається в її голові. Але в нього був ще рік. І до цього слід було братися негайно. Він обернув до неї голову й почав уважно розглядати її.

— Чому ти так дивишся на мене? — поспиталася Лола.

— Я тебе вивчаю, — відказав Борис.

— Не люблю я, коли ти на мене так дивишся, завжди боюся, що здаватимуся тобі старою.

Борис усміхнувся до неї: вона залишалася недовірливою, ніяк не могла звинути до свого щастя.

— Не переймайся, — сказав він.

Вдова сухо привіталася з ними й сіла у крісло біля обвішаного орденами добродія.

— Ну, що, люба пані, — сказав добродій. — Слухатимемо промову Гітлера.

— Ох! А коли ж це? — поспиталася вдова.

— Сьогодні ввечері він виступатиме в Sportpalaats.[10]

— Бр-р-р! — здригнувшись, мовила вона. — Тоді я раніше вкладуся до ліжка та ще й голову сховаю під укривалом, щоб не чути його. Гадаю, нічого втішного для нас він не скаже.

— Боюся, що так, — відказав добродій.

Запала мовчанка, потім він знову озвався:

— Бачите, найбільшу помилку зробили ми в 1936 році, під час демілітаризації рейнської зони. Туди треба було послати десять дивізій. Якби ми вищирили зуби, то німецькі офіцери отримали б наказ про відступ. Але Сарро чекав згоди від Народного фронту, а Народний фронт вирішив, що краще буде віддати нашу зброю еспанським комуністам.

— Англія не пішла б за нами, — зауважила вдова.

— Вона за нами не пішла б! Вона за нами не пішла б! — нетерпляче повторив добродій. — Гаразд, пані, тепер я поставлю вам запитання. Знаєте, що зробив би Гітлер, якби Сарро оголосив мобілізацію?

— Ні, не знаю, — відказала вдова.

— На-клав-би-на-се-бе-ру-ки, пані;

1 ... 61 62 63 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Відстрочення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шляхи свободи. Відстрочення"