Читати книгу - "Проби"

Що ж до Цицерона, то найпожиточніші для мене ті його твори, що обрали за предмет моральну філософію. Проте, сказати по щирості (бо як переступаєш сором, уже немає гамульців), його письменська манера здається мені нудною, як і решта писань такого штибу. Його передмови, дефініції, підрозділи, етимологія поглинають найбільшу частину доробку, те, що в ньому корінне і стрижневе, губиться через довгі підходи. Коли я, згаявши годину на читання, що для мене забагато, намагаюся пригадати, що я добув цінного і путящого, то здебільшого знаходжу тільки пустку, бо він ще не дійшов до обґрунтування своїх засновків і не добрався до того вузлового місця, яке я шукаю. Для мене, хто прагне стати лише мудрішим, а не вченішим чи красномовнішим, ці логічні й аристотелівські виклади ні до чого; мені б хотілося почати з останнього пункту: мені й так розумно, що таке Смерть або Розкоші; навіщо мені розщепляти начетверо волос. Я насамперед шукаю переконливих вагомих доказів, які б навчили мене, як дати собі раду з ними обома; мене не обходять граматичні тонкощі, хитромудре плетиво слів і підходів; я хочу суджень, які били б у ціль, тоді як автор крутиться, мов кіт коло сала. Його прийоми добрі для школи, для адвокатської промови або для казані, коли ми можемо вільно здрімнути, а пробуркавшись за чверть години, ще встигаємо схопити основну думку. Так годиться розмовляти з суддями, яких не києм, то палицею прагнуть схилити на свій бік, з дітьми та з чупрунами, яким треба все розжувати, та ще й дивитися, з чим йому те краще з'їсти. Я не потребую, щоб хтось силкувався так привернути мою увагу і щоб мені кричали, як гарольди, по п'ятдесят разів: «Слухайте!» Римляни проголошували у своїх молитвах: «Чини так!», а ми в наших: «Вгору серця!»; то все для мене марні слова. Я беру одразу вола за роги, мені не треба ні коріння, ні соусів, я смакую м'ясом. Такі приготування і підходи замість загострювати апетит тільки нудять мене і знеохочують.

Сподіваюся, що наша вільнодумна доба буде поблажлива до мого блюзнірства, якщо я зважуся твердити, що навіть діалоги самого Платона трохи розволіклі, а форма трохи тяжіє над змістом. Мені шкода, що цей муж, вдатний сказати стільки чудових речей, марнував час на ці довгі та ялові вступні балачки. За вимовку мені може бути хіба моє неуцтво, оскільки мені недоступна краса його мови.

Я взагалі волію книги, що користуються наукою, а не ті, що становлять саму науку.

Отих двоє перших, разом з Плінієм та всіма подібними до них, зовсім не знають згаданого «Чини так!». Вони хочуть мати до діла з людьми, які самі себе напоумили, а в тих випадках, коли вони вдаються до такого «Чини так!», воно стосується суті справи і має свою особливу рацію.

Я залюбки читаю ще й Цицеронові Листи до Аттика, і не так тим, що вони містять розлогий виклад історії та справ свого часу, як задля бажання дослідити в них його власний характер. Як я вже казав, мені дуже цікаво пізнати душу та розумові якості письменників. З їхніх писань, які вони виносять на суд світу, можна судити про їхні знання, а не про них самих та їхні звичаї. Я вже сто разів шкодував, що ми посіяли книгу Брута Про доброчесність; цікаво вивчати теорію тих, хто став неабияким практиком. Та що одна річ казань, а інша казнодій, то мені так само приємно побачити Брута очима Плутарховими, як і очима самого Брута. Я волів би радше знати достотні розмови, які він провадив у наметі з близькими приятелями напередодні битви, ніж промови, виголошені перед військом назавтра; волів би більше знати, що він чинив у ванькирі і в покоях, ніж що робив на плацу та в сенаті.

Щодо Цицерона, то я схиляюся до повсюдного про нього суду, що, окрім ученості, він нічим особливим не відзначався; з нього був путній громадянин, добродушний на вдачу, як більшина череванів і торохтіїв; але прекраснодушності й амбітної марноти він мав хоч відбавляй. Я не знаю, як можна йому дарувати, що він визнав за можливе оприлюднити свої вірші. Кепсько римувати — гріх невеликий, але те, що він не відчував, наскільки вірші негідні його імені, виказує його куций розум. Щодо його добромовності, то тут жодних сумнівів; гадаю, ніхто ніколи чогось такого не досягне. Коли Цицерон Молодший, який по батькові успадкував лише ім'я, був за намісника в Азії, то одного разу постеріг серед багатьох незнайомих гостей у себе за столом, куди був вільний доступ для всіх, Цестія, який, за звичаєм людей свого стану, на учтах у можновладців тулився скраєчку. Цицерон спитав, як його звати, в одного зі своїх людей і почув у відповідь, що то Цестій. Та коли намісник, людина неуважна і забудькувата, перепитав ще разів з кілька про те саме свого служника, той, щоб не товкти води в ступі, поклав якось вирізнити гостя і промовив: «Це той самий Цестій, про якого мені казали, що він не надто цінує елоквенцію вашого батька проти своєї власної». Охоплений страшним гнівом, Цицерон звелів злапати бідолашного Цестія і дати йому гарячих при ньому. Ось вам приклад непоштивого господаря.

Навіть між тими, хто, загалом беручи, цінував його неподобну проречистість, були й такі, що зауважували її хиби. Великий Брут, його приятель, називав її чалапливою і спотикливою. Промовці, ближчі до нього в часі, ганили його за звичку робити довгу паузу наприкінці періоду і витикали йому надуживання отим слід вважати. Щодо мене, то я волію коротші речення з ямбічною каденцією. Іноді темп спадає дуже рвучко, проте зрідка. Я підмітив одне місце, що й досі бринить у мене у вухах:

Далебі, мені любіша коротка старість, ніж старіння ще до

приходу старощів.

Цицерон, Про старощі, 10

Історики для мене найпривабливіші: читати їх цікаво й легко, та й людина як така, що її я прагну пізнати, виступає в них живішою і цільнішою, ніж деінде; ми бачимо розмаїтість і правду її внутрішніх властивостей, як загалом, так і зосібна, бачимо багатоманітність засобів, якими вона