Читати книгу - "Останній з могікан"

кінця і що ми у ворожій країні, — відповів розвідник. — Якби на того негідника напирала погоня й панночки не годні були йти пішки, він міг би зняти з них скальпи. Але не чуючи ворогів за плечима й маючи такі добренні коні, він і волосини їм не зайняв. Я знаю, що у вас на думці, і це сором нам, білим, таке думати. Коли хто гадає собі, що хай навіть і мінг здатен заподіяти зло жінці, той не знає ані індіянської вдачі, ані законів лісу. Ні, ні. Я чув, що французькі індіяни забралися в ці гори полювати на лосів, і ми, очевидно, недалеко від їхнього табору. Та хоч би там як, коні є тут, а гуронів нема; отже пошукаймо, куди вони подалися.

Соколине Око й могікани тепер не в жарт взялися до роботи. Накреслили коло кількасот футів в обводі, і кожен узяв на себе ділянку. Пильні обстежини, одначе, нічого не дали. Відбитків було багато, але все такі, що не виходили поза цю місцину. Розвідник і його товариші ще раз обійшли круг стоянки, ступаючи слід у слід, і зібралися знов посередині, не більше знаючи, як і перше знали.

— Що за чортовиння! — вигукнув Соколине Око, побачивши розчаровані обличчя індіян. — Мусимо зійти вниз, сагаморе, до початку струмка, і дюйм по дюйму все перевірити. Оце щоб гурон похвалявся перед своїми, що його нога не полишає сліду! Та ввік такого не може бути!

Сам подавши приклад, розвідник з подвоєним завзяттям узявся до пошукувань. Ані листочка не полишили у спокої, кожну хмизину підіймали й кожного камінця, — бо ж відомо, що індіяни часто прикривають ними свої сліди, працюючи над цим страх як терпляче й ревно. Але нічого нового не відкрилося. Нарешті моторний Анкес перший скінчив свою пайку роботи, загатив землею струмок і відвів воду в інше річище. Тільки-но корито струмкове підсохло, він схилився над ним і почав гостро й допитливо приглядатись. Захоплений вигук сповістив про успіх молодого вояка. Коли весь гурт з'юрмився навкруг, Анкес показав на відбиток мокасина у вогкому намулі.

— Хлопчина буде гордістю свого народу і терням у тілі гурона, — мовив Соколине Око, дивлячись на слід не з меншим захопленням, як котрий природознавець на мамутове ікло чи мастодонтове ребро. — Але це слід не індіянина. Занадто великий притиск на п'яту, і носаки квадратові, наче це якийсь французький танцюриста викидав коники перед земляками. Анкесе, збігай-но назад, зміряєш стопу співакову. Онде напроти тої скелі, під горою, чудовий її відбиток.

Коли юнак виконав доручення, розвідник і Чингачгук уважно перевірили слід. Розміри збіглися, і Соколине Око без вагань заявив, що це слід Девіда, котрий змушений був знову черевики змінити на мокасини.

— Тепер мені все ясно, так наче я на власні очі бачив хитрощі Лисові, — додав він. — Співакові таланти, головне, в горлянці та ногах, тож його й примусили йти першим, а самі ступали йому в сліди.

— Але, — скрикнув Данкен, — я не бачу слідів…

— Панночок, — перепинив його розвідник. — Цей шельмак знайшов спосіб якось нести їх, аби таким чином ошукати переслідувачів. Голову даю, що за кільканадцять ярдів ми побачимо сліди їхніх гарненьких ніжок!

Подорожани рушили тепер уздовж струмка, занепокоєно вдивляючись у відбитки ступнів. Потік скоро повернувся у своє русло, але лісовики, не спускаючи з ока його берегів, ішли все далі, певні, що слід лежить під водою. Трохи більш як за півмилі струмок обмивав підніжжя великої голої скелі. Тут усі зупинилися, щоб пересвідчитись, чи не вийшли з води гурони.

І добре зробили, бо меткий і спостережливий Анкес невдовзі нагледів відбиток ноги на мшині, куди необачно ступив котрийсь гурон. Ідучи в підказаному напрямкові, молодий могіканин заглибився в сусідні зарості і впав на слід такий свіжий та виразний, як і той, що був перед струмком. Ще один вигук юнака сповістив товаришів про відкриття і припинив їхні пошуки.

— Так, хитрість це чисто індіянська, — мовив розвідник, коли весь гурт зібрався біля сліду. — Тут і білий запевне дався б ошукати.

— То ми йдемо далі? — запитав Гейворд.

— Не так хутко, не так хутко. Дорогу свою ми знаємо, але не завадить уважно над усім поміркувати. Така моя думка, майоре. Тут усе ясне й певне, крім одного: як той негідник перепровадив жінок, не полишивши від них сліду в струмку. Навіть гурон занадто ґречний, щоб дозволити їхнім делікатним ніжкам ступити у воду.

— Але чи ось це не поможе нам у клопоті? — сказав Гейворд, указуючи на подобу якихось примітивних нош, зроблених з гілля і лозинами переплетених, що валялися неподалік, викинуті, очевидячки, за непотребою.

— А таки поможе! — врадувано скрикнув Соколине Око. — Шельмаки на хвилину дороги витратили цілі години фальшувань, аби лиш затерти за собою сліди. Що ж, я знаю: вони ладні й увесь день згаяти на таку марницю. Ось ми маємо три пари мокасинів і дві пари маленьких ніг. Ну й дивація, що людська істота може ходити на таких дрібненьких ніжках! Дай-но мені ременя, Анкесе, я зміряю довжину цієї ступні. Боже, таж вона не більша за дитячу, а проте панночки ж височенькі й поставні.

— Тендітні ніжки моїх дочок не витримають цих знегод, — озвався Манро, по-батьківському ніжно вдивляючись у легкі сліди своїх дітей. — Боюся, що знайдемо їх ледь притомними в цій пустелі.

— Цього можна не боятись, — відповів розвідник, звільна хитаючи головою. — їхня хода, як звідси видно, тверда и певна, хоч легка, а крок не широкий. Ось гляньте, п'ята ледве землі торкнулася, а онде темноволоса перестрибнула з кореня на корінь. Ні, ні, запевняю, що жодна з них не збирається непритомніти. Співак — це інша річ, з його сліду виразно знати, що він натрудив собі ногу й почав приставати. Оно він послизнувся, оце ступав широко й накульгував, а осьде знов-таки йшов наче в плетених лижвах. Отож-бо й є, що хто здається на своє горло, ногами не дуже владає.

Маючи ці незаперечні свідчення, бувалий лісовик з такою певністю й точністю визначав істину, немовби в живі очі бачив її народження. Підбадьорені запевненнями розвідника й заспокоєні його ясними й водночас простими доказами, подорожани нашвидкуруч підживились і подалися знов у дорогу.

Розвідник кинув погляд на призахідне сонце і так хутко рушив уперед, що Гейворд і Манро, який тримався досить бадьоро, мусили добре-таки напинатися, щоб не відстати. Простували вони видолинком, уже відомим читачеві, а що гурони тепер не силкувалися приховувати своїх слідів, то переслідники й не барилися дорогою у ваганнях. Одначе