Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

здається, що люди, у яких є дім, друзі, земля, гроші, не можуть сильніше кохати одне одного, ніж ми з тобою, бо у нас більше немає нічого. Мене любили мати і сестра, обидві нещасні, змучені горем. Я пам’ятаю Емілі того ранку, коли работорговець мав забирати її з маєтку нашого господаря. Вона прокралася нишком до мене і сказала: «Бідолашний мій Джордже, тебе позбавляють останньої рідної душі! Що ж буде з тобою?» Я обняв її і ми удвох розплакалися. Це були останні лагідні слова, які я чув, аж доки не зустрів тебе. Так, за десять років, які минули відтоді й до нашої зустрічі, серце моє зачерствіло. Та, на щастя, Бог дав мені твоє кохання, мов друге життя. Я став іншим. І тепер, Елізо, я до останньої краплі крові боротимуся за тебе. Той, хто захоче забрати у мене дружину, спочатку муситиме переступити мій труп!

— Господи, помилуй нас! — ридаючи, молилася Еліза. — Дозволь нам залишити цю країну разом, більше ми нічого не просимо…

— Невже Господь справді на нашому боці?.. — вигукнув Джордж, виливаючи уголос свої надії та сумніви. — Чи бачить він, що творять люди? А якщо бачить, то чи прощає? Вони підкріплюють свій спосіб життя цитатами з Біблії, стверджуючи, що ця книга виправдовує рабство. Мабуть, Господь таки дозволяє їм ці безчинства, бо сила й влада на їхньому боці. Вони багаті, здорові та щасливі. Вони є парафіянами приходів і, за тим вченням, це відчиняє їм ворота до раю! Та й у земному світі живеться їм весело і безтурботно. А бідні, зате справжні християни, нічим від них не гірші, мусять валятися у них під ногами! Вони купують, продають нас, торгують кров’ю наших сердець, сльозами й стогонами. І Господь їм це дозволяє!

— Друже мій, Джордже, — долинув з кухні Саймонів голос, — послухай псалом Асафів, може, на душі тобі полегшає.

Джордж пересів ближче до кухонних дверей. Еліза, змахнувши сльози рукою, стала поруч із чоловіком, і тоді Саймон почав читати:

— «А я, — мало не послизнулися ноги мої,

мало не посковзнулися стопи мої,

бо лихим я заздрив,

бачивши спокій безбожних.

Бо не мають страждання до смерті своєї,

і здорове тіло їхнє,

на людській роботі нема їх,

і разом з іншими людьми не зазнають вони ударів.

Тому-то пиха їхню шию оздоблює,

зодягає їх у шати насилля,

вилазять від жиру очі їм,

бажання серця їхнього збулися,

сміються й злосливо говорять про утиски,

бундючно говорять:

свої уста до неба підносять,

а язик їхній по землі походжає!..

Тому-то туди його люди звертаються,

і щедро беруть собі воду

та й кажуть: „Хіба Бог те знає,

і чи має Всевишній уявлення,

як безбожні ті й безпечні на світі

збільшили багатство своє?“

Направду, задарма я серце своє очистив,

і в невинності омив руки свої,

увесь день я побитий,

та щоранку покараний…»

— Чи не співзвучні ці думки з твоїми, Джордже?

— Так, так! Мені здається, що я сам написав їх.

— Тоді слухай далі, — сказав Саймон і продовжив зачитувати псалом: —

«І роздумував я, щоб пізнати оте, —

та складне воно у очах моїх,

аж прийшов я в Божу святиню, —

і кінець їхній побачив я:

Справді, — Ти на слизькому поставив їх,

на спустошення їх кинув Ти!

Як вони, в одній хвилі спустошені,

згинули від страхів, пощезали!

Немов сном по пробудженні,

Господи, образом їхнім погордиш,

мов сном по пробудженні!

Бо болить серце моє,

і в нутрі моїм коле,

а я немов бидло й не тямлю, —

перед Тобою худобою став я!..

Та я завжди з Тобою, —

Ти держиш мене за правицю,

Своєю порадою Ти мене водиш,

І потому до слави мене візьмеш Ти!

Хто є мені на небесах, окрім Тебе?

Я ж при Тобі на землі не бажаю нічого!

Гине тіло моє й серце,

та Бог — скеля серця мого, моя навіки доля,

бо погинуть оті, хто від Тебе бокує,

знищиш кожного,

хто від Тебе відступиться!

А я, — добро для мене близькість Бога, —

На Владику, на Господа свою певність складаю,

Щоб звіщати про всі твої вчинки!»

Сповнені вірою слова, проголошені цим добрим квакером, прекрасною музикою та спокоєм захопили Джорджів бунтарський дух. Тож, коли Саймон завершив читання псалма, вродливе обличчя молодого мулата засвітилося умиротворенням.

— Якби життя наше обмежувалося лише земним світом, Джордже, — знову заговорив Саймон, — правда була б на твоєму боці. Тоді було б справедливим питання: «Господи, де шукати Тебе?» Але зазвичай трапляється, що до Царства Небесного він запрошує тих, у кого в цьому житті нічого немає. Довірся йому, що б не трапилося, і тоді воздасться тобі за страждання у житті небесному.

До кімнати увійшла Рахіль, лагідно взяла Елізу за руку і повела її вечеряти. Коли всі сіли до столу, у двері тихенько постукали. За мить до кухні увійшла Руф.

— Я на хвилиночку, — сказала вона. — Принесла хлопчикові панчішки. Подивися, Елізо, три пари — теплі, вовняні. Адже холодно в Канаді. Невже тобі не страшно їхати?.. — Руф підійшла до Елізи, палко потиснула їй руку і пригостила Гаррі м’ятним коржиком. — Я для нього таких напекла в дорогу, — сказала вона, витягаючи з сумки пакунок. — Діти люблять солодощі.

— Дякую вам! Ви така добра!

— Сідай, повечеряй із нами, Руфе, — запропонувала Рахіль.

— Ні, не можу. Залишила дитину і пиріжки на Джона. Хіба ж тут затримаєшся? Пиріжки згорять, а малюк неодмінно об’їсться цукром. Як і завжди, коли залишаю чоловіка господарювати, — сміючись, говорила молоденька мама. — Прощавай, Елізо, прощавай, Джордже! Щасливої дороги! Нехай вас Бог береже! — з цими словами Руф пішла.

Невдовзі до дому Хеллідея під’їхала велика закрита бричка. Ніч була безхмарна, зоряна. Фінеас зіскочив на землю, закликаючи своїх пасажирів. Джордж вийшов на ґанок, тримаючи на руках дитину. Кроки молодого батька були рішучими, погляд — сміливим. За ними вийшла Еліза, а за нею й Рахіль із Саймоном.

— Зійдіть на хвилинку, — звернувся Фінеас до тих, хто вже сидів у бричці. — Я спочатку влаштую жінок і дитину.

— Фінеасе, візьми ці дві шкури, — сказала Рахіль. — Примости їх там, аби зручніше — їхатимете ж усеньку ніч!

Джим зліз із брички і турботливо допоміг зійти своїй старенькій мамі, яка налякано оглядалася навсібіч, ніби на горизонті уже було чутно стукіт копит їхніх переслідувачів.

— Джиме, твої пістолі заряджені? — тихо спитав Джордж.

— Так, — відповів Джим.

— Ти ж добре знаєш, що доведеться робити, якщо нас наздоженуть?

— Не сумнівайся, друже, — мовив Джим, з важким зітханням розправляючи свої могутні плечі. — Я