Читати книгу - "Хатина дядька Тома"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Поки вони перемовлялися, Еліза встигла попрощатися зі своєю старшою доброю і розсудливою подругою Рахіллю і з допомогою Саймона разом з Гаррі залізла у бричку. Вони вмостилися під стінкою на буйволячих шкурах. Після них посадили і стареньку. Джим із Джорджем розмістилися на сидінні обличчям до жінок, а Фінеас сів попереду.
— Щасливої дороги, друзі! — крикнув Саймон.
— Нехай благословить вас Бог! — хором вигукнули із брички.
Бричка рушила з місця, стукаючи колесами по підмерзлій дорозі. Гуркіт до розмови не спонукав, тож утікачі їхали темними селищами мовчки. Їхня бричка то піднімалася на горби, то спускалася в долини. Години збігали одна за одною. Дитина швидко заснула у матері на колінах, бідолашна стара по деякому часі заспокоїлася, навіть Еліза задрімала. Лише Фінеас, залишаючись пильним та бадьорим, висвистував якоїсь веселої пісеньки, точно не квакерської.
Близько третьої години ночі Джордж почув часте цокання підков і ліктем штовхнув Фінеаса. То й зупинив коней, прислухався і сказав:
— Це скаче Майкл.
Він звівся на ноги і почав придивлятися назад на дорогу.
На вершині дальнього пагорба показалася фігура вершника, який галопом мчав до них.
Джордж із Джимом, не роздумуючи, вискочили з брички і завмерли у важкому мовчанні. Вершник зник з очей, спустившись в долину, але тупіт наближався. Нарешті він знову з’явився, вже дуже близько.
— Так і є! — сказав Фінеас і крикнув: — Майкле!
— Фінеасе, це ти?
— Що, наздоганяють?
— Близько… Десь восьмеро або десятеро осіб. П’янючі! І злі, мов голодні вовки…
Не встиг він договорити, як вітер доніс здалеку тупіт коней, які щосили мчали за утікачами.
— До брички, швидко! — скомандував Фінеас. — Якщо ви вирішили битися, то потрібно якнайдалі від’їхати.
Джордж із Джимом миттєво зайняли свої місця. Фінеас хльоснув коней, і бричка у супроводі Майкла затарахкотіла по дорозі, підскакуючи і хитаючись. Погоня наближалася. Жінки почули цокіт і, визирнувши з брички, побачили групу вершників на вершині пагорба, чиї силуети чітко вимальовувалися на фоні рожевого неба. За декілька хвилин утікачі почули переможні верески переслідувачів — мабуть, ті побачили біле брезентове покриття їхньої брички. Еліза, ледь не знепритомнівши, припала до дитини, старенька Джимова мати, голосно стогнучи, шепотіла молитву, а чоловіки міцно стискали в руках пістолети. Погоня була вже близько. І раптом бричка круто завернула до підніжжя скелі, яка самотньо вивищувалася над довгою кам’яною смугою, чорна на фоні посвітлілого неба. Фінеас це місце добре знав. Він квапився, аби встигнути сюди раніше, ніж їх наздоженуть. Новий друг утікачів щиро сподівався, що тут у них є шанс врятуватися.
— Вилазьте! — крикнув він, одночасно зупиняючи коней і зіскакуючи на землю. — Усі за мною он на ту скалу! Майкле, прив’яжи свого коня до брички, і кулею до Амарія, нехай він зі своїми поспішають сюди — маємо дещо пояснити отим молодцям.
Бричка спорожніла миттєво.
— Допомагайте жінкам! — керував діями Фінеас, підхоплюючи на руки Гаррі. — І мчіть якнайшвидше!
Вмовляти когось не було потреби. З неймовірною швидкістю втікачі перелізли через огорожу й опинилися на стежці. Майкл зіскочив із сідла, прив’язав свого коня до решти і погнав бричку.
— За мною! — гукнув Фінеас. — Я це місце добре знаю. Тут у нас була мисливська стоянка.
Фінеас, тримаючи на руках дитину, перескакував з каменя на камінь, мов гірський цап. Джим біг за ним, несучи на спині стару матір, Джордж і Еліза бігли за ними. Переслідувачі, лаючись і погрожуючи, під’їхали до огорожі та спішилися. До того моменту втікачі вже підбиралися до самої вершини кам’яної смуги. Звідси стежина пролягала через вузьку ущелину. Вони вервечкою по одному просувалися уперед, і ось перед першим з них, а це був Фінеас, нарешті показалася розколина, щонайменше зо три фути завширшки. Фінеас легко перескочив її й опустив Гаррі на пласку вершину гори, встелену кучерявим мохом.
— За мною! — скомандував він. — Перескакуйте, кому життя дороге!
І усі, один за одним, легко подолали розколину. Груди каміння, що обрамляли площину, сховали утікачів за собою.
— Ось ми і на місці! — сказав Фінеас, заглядаючи вниз на стежку, якою видряпувалися нагору переслідувачі. — І вони хочуть нас зловити!.. Що ж, подивимося, як вони це робитимуть. Тим, хто наважиться сюди попхатися, доведеться іти між цими подружками-скелями. Вони один по одному виступатимуть у ролі мішеней! Бачите, друзі?
— Бачимо, — сказав Джордж. — А оскільки йдеться про наші долі, битимемося із ними ми, а ви не втручайтеся. Ви і так нам допомогли!
— Бийтеся, Джордже, скільки влізе, — сказав Фінеас, жуючи стеблинку якоїсь трави. — Але подивитися на цю сутичку ти мені не заборониш! Гляньте-но… Радяться, зиркають сюди… Бояться. Ти б краще попередив цих добродіїв, на що вони, сердеги, наражаються.
Вранішня зоря освітила переслідувачів, які нерішуче товклися на стежці. Це були наші старі знайомі — Том Локкер, Меркс, а з ними двоє полісменів та декілька п’яниць, котрі за пляшечку міцненької горілки охоче згоджуються на будь-що, а розважитися у веселій погоні за неграми — й поготів.
— Ну, Томе, тепер не втечуть твої чорнопикі! — почулося знизу.
— Я бачив, як вони туди дерлися, — сказав Том. — Ось цією стежкою. Давайте за ними. Звідти точно не стрибнуть униз! Ги-ги-ги! Нагорі ми їх усіх і злапаємо!
— А якщо вони з-за каменюк стрілятимуть? — засумнівався Меркс. — Тоді буде нам непереливки.
— Гм! — гмикнув Локер. — Меркс завжди припускає найгірше й труситься за свою шкуру. Не бійся! У цих безмозких негрів, напевно, зі страху душа вже давно у п’ятах.
— А чого б це мені не боятися за свою шкуру?! Чи, може, комусь тут життя не дороге? — захищався Меркс. — А негри часом б’ються, як чорти.
В цю хвилину Джордж показався на вершині скелі, спокійно і виразно звернувшись до переслідувачів:
— Джентльмени, ви хто такі? Чого вам треба від нас?
— Нам потрібні негри-втікачі, — так само чітко відповів Том Локкер. — Називаю поіменно: Джордж Гарріс, Еліза Гарріс, їхній син, Джим Селден і його стара мати. І ми, попереджаю, не самі. З нами полісмени, у яких є ордер на арешт усіх названих. Ясно? А ти, мабуть, і є той славнозвісний Джордж Гарріс, невільник Гарріса з округу Шелбі, штату Кентуккі?
— Так, я Джордж Гарріс, і містер Гарріс зі штату Кентуккі справді вважав мене своєю власністю. Але тепер я — вільна людина, стою на вільній землі. Зі мною мої дружина і син. І Джим з матір’ю також тут. Ми озброєні й захищатимемося. Якщо у вас стане сміливості й сил — піднімайтеся. Але я вас попереджаю: перший, хто сюди наблизиться, поляже від кулі. Ми перестріляємо вас,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хатина дядька Тома», після закриття браузера.