Читати книгу - "Том 7"

этой позе какое-то безграничное отчаяние, давя-щая, страстная тоска. Напротив мадонны ее распятый сын склонял своє помертвевшее лицо на грудь, как бы испуская последний вздох. Звуки органа переходили в глухой и тихий рокот, среди которого проривались переливи какой-то рыдающей мелодии, вдруг эти переливы и рокот слились в один аккорд. Торжественные и ясные и в ту же минуту радужные лучи затрепетали повсюду. Цветы вспыхнули. Маленькие головки ангелов выглянули из чащи колони. Матерь божья в радужном одеянии указывала одной рукой на меч, пронзающий ее сердце, а другой рукой на поверженную у ее ног девушку. Юно-шески-светлое лицо спасителя улыбнулось, а девушка подняла над цветами свою голову; в ее простодушних глазах блестели слезы, а губы улыбались, шепча молитву.

Она уже не лежала ниц, а приноднялась на одно колено, и сложенные лаДонь к ладони руки почти касались мра-морной руки мадонны. В моей груди колыхнулось что-то горячей волной, и мне захотелось броситься на колени рядом с этой девушкой, обвить руками ньедестал мадонны и запеть, или зарыдать, или умереть в каком-то непонят-ном восторге.

Зто продолжалось всего лить мгновение, а там зво-нок костельного служки тотчас разбил очарование.

193

СЛІПЕЦЬ

(Hapuc-pendant)1

Motto: Душі ніхто не бачить, а чув — не кожний.

Дивна річ, я ніколи не знав напевне, сліпий я чи ведющий. Люди часто вважали мене сліпим, а мені здавалося, що я таки видющий, тільки з того мені радощів не було, бо я не міг дивитись на сонце. Я пробував дивитись на нього крізь різнобарвні скельця і бачив часом його обриси, але де на нім плями, а де чиста поверхня, я не пізнавав, скельця збивали мене, бо все окрашували інакше. Як тільки ж я хотів поглянути на нього без жадних окулярів, світло разило мені очі до болю, біль колов мені мозок, від мозку пригніченість розпливалась по всім тілі, і я ставав хворий і незда-лий. Я мусив покинути проби дивитись на сонце голими очима, бо тямив, що то може мене убити, а крізь окуляри не мав уже охоти дивитись, бо зрештою і вони разили мене (і то дуже), а сонця не показували. Тоді я хотів бачити хоч саме світло, без сонця, але таки сонячне світло. Ой лихо, як воно разило мене! Просто криваві сльози витискало. Я хтів дивитись на білу мармурову статую в сонячному світлі, там високо на неприступнім п’єдесталі, о, вона була така гарна, от-от, здавалось, оживе і слово промовить,— тим часом мені починали боліти очі, і я вже не знав, чи то мені в очах тьмариться, чи статуя справді криється плямами цвілі та павутини,— і я знов плакав з болю і з жалю. Я хтів дивитись на білий з ніжними відтінками сніг... він мінився, мінився, ставав сивим, далі чорним,— я не знаю, чи то тільки в очах так було, чи він справді розтав і в болото обернувся, тільки я знов мусив плакати. Я хтів дивитись на срібно-рожеву західну хмарку, таку яскраву і таку милу, і дивився, і вона немов стала ще рожевіша, та мої очі так заболіли страшно, що я тільки тоді отямився, як уже хмарки не було, тільки темна-темна і понура ніч була надо мною, і передо мною, і геть навколо: І тоді мені вже й самому здалось, що я осліп, бо та ніч довго тривала, і я нічого не бачив, нічого ясного, нічого білого, нічого барвистого, тільки ніч... Я плакав і питав людей: чи я осліп? Одні здвигали плечима і казали: «Не знаю». Другі казали: «Не думай про те». Треті потішали: «І сліпі живуть па світі, єсть такі, що й зроду сонця не бачили». Я побачив, що ніхто мені просто правди не скаже, і замовк.

У мене давно була звичка ховатись по всяких темних закутках та печерах, коли світло намучить мені очі, і я сидів там одиноко і ждав, поки перестануть іти сльози з очей, потім я знов ішов шукати світла. Тепер я так не хотів. Мені схотілось товариства таких, як я, в одинокому закутку мені було страшно, а між здоровими людьми сумно, та й їм, може, було сумно зо мною.

І я пішов до шпиталю. Там мені добре було. Там була одна хвора дитина, що зроду сопця не бачила: хоч їй давали надію, що вона ще побачить його, але вона не вірила тій надії і старалась навикнути, погодитися з ніччю, але часто спотикалася в темряві і тоді плакала. Часом вона довго-довго грала якісь тужливі мелодії (у неї була срібна арфа, трохи затяжка для неї і з твердими струнами) і потім знов плакала. Коли я підходив до неї, щоб пожалувати її, вона питала мене тихим голосом:

— Чи ти коли бачив сонце? яке воно? я думаю, що воно страшне, бо воно пече...

— І я так думаю,— відповідав я ще тихше.

— А світло ти бачив? — допитувалась дитина.

— Не знаю...

— Як не знаєш, ти ж був видющий?

— Я не знаю, чи я був видющий.

— Але ж ти бачив щось? — наставала дитина вже роздражнена — скажи, я к ти бачив?

Я починав розказувати, а далі сам плакав з жалю, і дитина плакала і через мої сльози, і через ге, що не розуміла, все-таки не розуміла, як то я «бачив» щось.

— Нащо ж ти «дивився» на оте все, що ти звеш «біле»? Хіба то конче треба «дивитись»? Може ж, його можна «слухати»?

Я мовчав, бо я не міг їй сказати: «Тільки слухати — для людини не досить».

Дитина далі питала: «Нащо ж то «бачити», коли від того очі болять?»

Я знов не міг їй сказати: «А нащо ж очі, коли не бачити»? — і знов мовчав.

Дитина знов казала:

— Було тобі не дивитись хоч на ту якусь «хмару», що то наостанку була, то через неї так очі болять у тебе,— тут дитипка ніжно поцілувала мені очі, знайшовши їх ручками, хоч говорила гнівно,— якби ти не цікавився різними «хмарами», та якимсь там «білим», та не «дивився б», то був би здоровий, і ніщо б в тебе не боліло, і ти б не сидів у шпиталю, а був би вдома і працював.

Я не міг