Читати книгу - "Людолови. Том 2"

— Три роки тому, на комісії, наше становище було значно гірше. Тоді не було у нас війська. Проте на боці ворога — перевага. Ось чому, загрожуючи йому війною, ми все ж таки примушені де в чому піти на поступки, але після упертої боротьби. А головне, ми мусимо вимагати, щоб не тут складали реєстр, а склали його по містах та містечках, по сотнях і полках. На це піде добрих півроку. Доведеться декого викинути, але не можна ж через різних гультіпак підставляти під ніж свої голови! А тимчасом військо знадобиться Речі Посполитій для нового походу.

Старшина перезирається.

— Якого походу? — не витримав Танцюра.

— Московського, — спокійно підвів очі Сагайдачний. — Я довідався, що, поки ми з вами шарпали Каффу, сойм дозволив королевичу Владиславу закінчити війну за московську корону з умовою, щоб протягом одного року угоду з Москвою було підписано. Грошей на похід йому не дано. Війська в нього нема, армати — теж, коні мало не всі загинули. Отже, без козаків аж ніяк не обійдеться.

У старшини очі заблищали, але Бородавка супився, наливався темною кров'ю і раптом труснув Сагайдачного.

— Що таке?! — захрипів він йому в обличчя. — Знов під Москву? Панам служити? Кров лити задля шляхетської користі? Здобувати вам шляхетство з маєтками? А нашу землю панам залишити, щоб наших жінок ганяли на панщину? Щоб шибениць понаставляли повні села, поки ми будемо гинути десь у Московщині?

Сагайдачний скочив і, наче звільнена пружина, одним рухом скинув з себе Бородавчині руки,

— Геть, нахабо! Сідай та мовчи, поки я кажу діло.

— Що?! Чекати? Мовчати, поки продаси нас панам?! Добре вам торгуватися, коли ви з табунів та хуторів своїх ситі! А нетязі нема де голову схилити. Де йому подітися взимку? У панські маєтки, головою у ярмо? В хлопи?! В кріпаки?!

— Та знаємо. Чули, — сердито відмахнулися старшини.

— Що чули? Човнів своїх либонь не попалите?

— І попалимо, коли дадуть справжню ціну, — огризнувся Танцюра.

— Ото ж то й воно, що у вас все продажне. І шаблі, і совість. Бачили! Знаємо! Коли турка з татарином можна продати, чом з нетягами панькатися? Мабуть, і на них знайдуться покупцi!

— Цить! — нарешті скипів Сагайдачний. — За годину треба дати комісії відповідь, а він реве, як бугай. Заберіть його звідси, панове.

Але Бородавка наче зірвався з ланцюга. Він хрипко вигукував уривчасті слова і ладний був зняти бійку.

Барабаш мовчки спостерігав і його, і старшину, і Сагайдачного і раптом рішуче схопив Бородавку за руки.

— Тепер і я скажу: Ясько, замовчи. Підемо звідси! Нема чого нам тут робити! Тепер ми теж діятимемо, та інакше — по-своєму.

І, грюкнувши дверима, вийшов із Бородавкою.

Тепло й затишно у круглій вітальні, виповненій вибагливими модними меблями, ширмочками і севрськими[160] фарфоровими статуетками. Після вишуканого обіду старшина мало не куняє, а пихатих панів наче хтось підмінив: вони невимушено і привітно розмовляють з старшиною, ніби не вперше бачать їх у цьому замку. Ніхто не згадує про декларацію. Розмовляють про коней, про жінок, про походи, пригадують спільні бої під Смоленськом і Кромами, облогу Троїцької Лаври і напад Ширинського бея.

— Який це був жах, — з пафосом розповідає Валентин Калиновський. — Я їхав ридваном з дружиною і дітьми. І ось постріли, викрики, лемент. Добре, що гайдуки не розгубилися, підсадили дружину на коня, другого дали мені з донькою, а третього — синові. Ми мчали лісом, без дороги. Грізельда загубила берет, і гілками видерло їй половину волосся. Як ми не зламали собі шиї — відомо тільки самому богові. Проте ми врятували собі життя. Татари не люблять заглиблюватися в ліси, особливо вночі. Заграва освітлювала нам путь, а бідні діти тремтіли від жаху.

Балика слухає Калиновсъкого, сьорбаючи запашне вино. На мить забуває він, що це приятель Стефана Потоцького, уявляє собі і цю ніч, і втечу, і ліс, і здається йому, що це забита дружина його тікає від шляхетської ватаги, а Петрик і Юрасик, закляклі від жаху і холоду, ховаються в дуплі трьохсотлітнього дуба.

— Вельможний пан ще мусить дякувати богові, що діти його не залишилися сирітками, як мої бідолашні хлопчики, — говорить він, і голос його мимоволі тремтить.

— Як?! Невже й родина пана старшини потрапила в пазури Ширинського бея?!

— Не Ширинського бея, а пана Стефана Потоцького, — просто відповідає Балика.

Магнати здивовано перезираються.

— Дозвольте… Обличчя пана старшини мені нібито знайоме. Ми десь, здається, бачилися? — говорить Калиновський і уважно дивиться на Балику.

— Та це ж пан Богдан Балика, сотник Брацлавського полку, чий хутір зруйнував Потоцький, — відповідає за Балику коронний гетьман, який непомітно підійшов до співрозмовників. — А де тепер ваші хлопчики, пане Балика?

— У Києві. Учаться в школі, - ясновельможний пане.

— І пан сотник теж думає там оселитися?

— Не знаю, вельможний пане гетьмане… Мабуть… Там у мене брат бурмистер…

— Сподіваюся бачити пана сотника в київському замку, — гостинно всміхається коронний гетьман, непомітно відокремлюючи Балику від Калиновського. — Між нами кажучи, я глибоко обурений поведінкою Стефана Потоцького. Такі люди позбавлені патріотизму, дисципліни і почуття свого громадського обов'язку, властивого кожному порядному шляхтичеві, - веде далі коронний гетьман. — Я твердо настоював на соймі, щоб таке свавілля карали бані цією[161], і гадаю, що мої намагання дадуть свої наслідки.

Для дипломата і вельможі це надто одверто і палко, але наїзди Потоцького у Молдавію дошкулили старому гетьманові.

— Чому ж скликали комісію на козаків, а пана Потоцького не притягли до суду? — з простодушною щирістю питає Балика.

Коронний гетьман ніяковіє, але ухиляється від відповіді.

— Це викликало б значні ускладнення в соймових колах, але надалі їх наїзди, певно, не повторюватимуться. До речі: корона зможе компенсувати панові сотнику за збитки і все пережите, крім безповоротної втрати дружини. Мені дано право розподілити серед козацької старшини кілька староств у межах Київського воєводства. Отже, я вважаю, що пан сотник має безперечне право на таку винагороду…

Балика прикипає до місця. Староство!.. Бажання поновити справедливість з боку того, кого вважав він за запеклого ворога! Свій куток, своя скибка хліба, можливість свого родинного гнізда… Схвильований, зворушений, Балика не знає, що відповісти, і низько вклоняється коронному гетьманові, соромлячись нещодавньої ворожнечі до нього…

А в іншому кутку вітальні Свиридович описує красу грузинських краєвидів і малоазіатського узбережжя, жінок з газелячими очима і шкірою тону слонової кості; морські бої з галерами Цекальї-баші, пожежу Каффи. Прибріхує він безсоромно, але йому не