Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

Ми віддали просушити свій одяг і були тепер у піжамах. Надворі все ще дощило, але в освітленому електрикою номері було затишно. Скотт лежав у ліжку, збираючись на силі для рішучого бою з хворобою. Я перевірив його пульс — сімдесят два на хвилину, й помацав лоб — він був холодний. Я вислухав його, звелівши дихати глибоко, але ніяких хрипів не почув.

— Слухайте, Скотте, — сказав я. — 3 вами все гаразд. Та щоб застуда справді не причепилася до вас, полежте трохи, а я замовлю лимонного соку й віскі, і на додачу ви приймете аспірин, і піднесетеся духом, і обійдетесь навіть без нежитю.

— Все це бабусині засоби, — сказав Скотт.

— У вас немає температури. А де ви в біса чули про запалення легень без температури?

— Не лайтеся, — сказав Скотт. — Звідки ви знаєте, що в мене немає температури?

— Пульс у вас нормальний, і лоб на дотик холодний.

— На дотик, — гірко сказав Скотт. — Якщо ви справжній друг, дістаньте термометр.

— Я ж у піжамі.

— Тоді пошліть по нього.

Я подзвонив коридорному. Він не з'явився, і я подзвонив знову, а тоді пішов шукати його. Скотт лежав із заплющеними очима, дихав повільно й рівно, і, дивлячись на його обличчя з правильними рисами й восковою шкірою, я подумав, що він схожий на маленького мертвого хрестоносця. Мені вже починало набридати це літературне життя — якщо це було літературне життя, — і шкода було часу, витраченого не на роботу, і мене вже охоплювала смертельна тута, що завжди приходить наприкінці даремно прожитого дня. Мені дуже набрид Скотт і вся ця дурна комедія, але я знайшов коридорного, дав йому грошей на термометр і на аспірин і замовив два citron pressés[46] і два подвійних віскі. Я хотів замовити пляшку віскі, але його подавали тільки на розлив.

Коли я повернувся до номера, Скотт усе ще лежав, мов з каменю витесаний на власному надгробку, очі його були заплющені, й дихав він з незворушною гідністю.

Почувши, що я ввійшов, він спитав:

— Ви дістали термометр?

— Ні, — відповів я.

— Я сподівався, що ви його принесете. — Я послав по нього.

— Це не одне й те саме.

— Атож. Зовсім не те, правда?

На Скотта не можна було сердитись, як не можна сердитись на божевільного, але я починав сердитись на самого себе за те, що вскочив у цю халепу. А втім, я розумів, чому він поводиться так. За тих часів більшість п'яниць помирало від запалення легень, хвороби, нині майже безпечної. Але вбачати в Скотті п'яницю було важко, бо на нього діяла зовсім мізерна кількість алкоголю.

В Європі за тих часів ми вважали, що вино таке саме корисне й необхідне, як їжа, а до того ж воно ще й дарувало відчуття щастя, вдоволення і радості. Споживання вина не було ні снобізмом, ні ознакою витонченого смаку, ані культом: пити було так само природно, як їсти, а для мене й так само необхідно, і я не сів би обідати без вина, сидру чи пива. Я любив усі вина, крім солодких і надто терпких, і мені просто не спадало на думку, що ті кілька пляшок досить легкого сухого білого «макону», які ми з ним випили, можуть обернути Скотта на дурня. Щоправда, вранці ми пили віскі з мінеральною водою, але я тоді ще нічого не знав про алкоголіків і не міг уявити собі, що одна порція віскі може зробити таке з людиною, яка їде у відкритій машині під дощем. Алкоголь мав би дуже швидко вивітритись.

Чекаючи коридорного, я сидів, читав газету й допивав відкорковану на останній зупинці пляшку «макону». Французькі газети постійно вміщують захоплюючі кримінальні репортажі з продовженням. Ці репортажі читаються, як романи, але, щоб картина була ясна, за ними треба стежити з самого початку, бо французькі газети, на відміну від американських, не друкують короткого викладу попередніх подій, — хоча й американські романи з продовженням читати нецікаво, якщо не знаєш, про що йшлося в найважливішому першому розділі. Коли подорожуєш по Франції, газети тільки дратують, бо виклад усіляких crimes, affaires чи scandales[47] не має ні початку, ні кінця і ти не зазнаєш тієї втіхи, з якою читаєш їх у своєму кафе. Того вечора я багато віддав би, щоб опинитися в кафе, де міг би читати завтрашні ранкові випуски паризьких газет, і дивитися на перехожих, і попивати перед вечерею щось істотніше за «макон». Але на руках у мене був Скотт, тож доводилося задовольнятися тим, що маю.

Коридорний нарешті з'явився з двома склянками лимонного соку з льодом, віскі й пляшкою мінеральної води «перр'є» і сказав, що аптека вже зачинена і термометр купити він не зміг. Але він позичив у когось аспірину. Я спитав, чи не може він позичити й термометр. Скотт розплющив очі й кинув на коридорного лютий ірландський погляд.

— Ви пояснили йому, наскільки це серйозно? — спитав він.

— Гадаю, він і сам розуміє.

— Будь ласка, постарайтеся розтовкмачити йому. Я постарався, і коридорний сказав:

— Як знайду, то обов'язково принесу.

— А ви дали йому добрі чайові? Вони працюють лише за чайові.

— Справді? — сказав я. — А я гадав, що готель їм теж платить.

— Я хотів сказати, що без добрих чайових вони для вас і пальцем не кивнуть. Майже всі вони продажні тварюки.

Я подумав про Івена Шіпмена й офіціанта з «Клозері-де-Ліла», якого примусили зголити вуса, коли в «Клозері» відкрили американський бар, і про те, як Івен працював у нього в садку в Монружі задовго до того, як я познайомився із Скоттом, і про нашу давню дружбу в «Ліла», і про те, які зміни там стались і що вони означали для нас усіх. Я хотів би розповісти Скотту про те, що відбувається в «Ліла», хоча, напевно, він уже чув про це від мене, але я знав, що його не обходять ні офіціанти, ні їхні турботи, ані їхня доброта й