Читати книгу - "Нарис загальної історії"

Аналіз традиційної історії показує, що процеси, які відбувалися в Європі, мають виражений анормальний характер порівняно з процесами на інших культурних ареалах і головно в Китаї, де проходила дуже активна нормалізація. Ми пропонуємо виходити з цього висновку, щоб спробувати пояснити виникнення модерності як випадок, що виявився плідним для виду. Аби дотримати зв’язність нашої аргументації, слід спиратися на гіпотезу, виведену з попередніх історичних процесів, і зробити з неї нові висновки.

Якщо подивитися на минуле, то Європа не вирізняється жодною оригінальністю чи аномалією в жодному з розглядуваних політичних, економічних, морфологічних, демографічних, релігійних процесів. Можна констатувати певне еволюційне відставання від трьох інших великих культурних ареалів, яке може бути пов’язане з пізнішим таненням четвертинних льодовиків і з їхнім впливом на клімат. Це відставання не африканського типу в тому сенсі, що воно не виражене аж до такої міри, аби поставити під сумнів саму реальність європейського ареалу. Якщо ареал банту не існує як дієвець загальної історії, європейський ареал є реальним, активним і вирішальним. Тисячоліття еволюції в періоди неоліту та постнеоліту в Європі порівняно з іншими ареалами дозволяють підкреслити єдину абсурдну рису щодо домінантної еволюційної лінії, яка веде від племені до імперії: остаточну відсутність будь-якої імперіалізації, що виразно контрастує з прекрасно здійсненою імперіалізацією китайського ареалу та з більш-менш невдалою чи крихкою імперіалізацією в Індії та Передній Азії. Зазначена відсутність імперіалізації є найвиразнішою рисою загальнішої характеристики, а саме проблематичного характеру європейської історії до 1000 р. й далі. На трьох інших ареалах єдність та ідентичність кожного з них іще від початку неолітизації можна констатувати протягом тисячоліть. В Європі ситуація менш чітка. Скандинавський, слов’янський і балтійський світи виникають запізно в документальному та історичному планах, тільки перед кінцем І тисячоліття нашої ери. Доля кельтів і германців контрастніша з огляду на незавершеність римської експансії, під час якої Рим завоював основну частину кельтського ареалу й майже повністю виключив зі сфери своїх інтересів германський ареал. Грецький світ відвертається від європейського ареалу і зосереджує свій інтерес на азійському ареалі. І зрештою, романський світ орієнтований на Середземномор’я, що лежить на перетині азійського та європейського ареалів і частини берберського ареалу, якого не торкнулося перетворення Сахари на пустелю. Сама розбудова Європи як окремого й об’єднаного культурного, політичного та історичного утворення виглядає проблематично.

З іншого боку, перехід до епохи модерності — це, за нашою гіпотезою, еволюційний аналог неолітизації. Як і період неоліту, модерність — це загальне поле можливостей. Таке її становище вимагає виявити в європейських процесах, коли європейська історія вже міцно утвердилася в своїй єдності після поворотного етапу приблизно від 500-го до 1000 р. н.е., об’єкти, про які можна з достатньою слушністю твердити, що вони відкривають цілком нове поле культурних можливостей і пропонують їхню розробку всьому людству. Обидва зазначені критерії настільки жорсткі, що об’єктів, які дають змогу перевірити їх, небагато. Найочевиднішим є наука та науки, чий характер прориву в формі перетворення помітили філософи від самої їхньої появи в першій третині XVII ст. Другий предмет окреслили історики вже в ХІХст.: це — індивідуалізація. Третій виявили соціологи: це диференціація ладів. Четвертим і останнім є демократизація, яка була сприйнята всіма в ХІХ ст.

Отже, ми намітили шлях, який треба пройти, аби досягти нинішнього стану світу. Після того як ми проаналізуємо європейську аномальність і виведемо з неї певну кількість культурних особливостей, потрібно буде показати, як вони можуть пояснити загальну появу демократизації, наукової раціональності та індивідуальності.

Наша мета — сформулювати більш-менш переконливе пояснення вторгнення в біографію людського роду модерної епохи як непередбачуваного повороту. Потрібно стерегтися спокуси, яка завжди переслідує історіографію, і уникати твердження, що розказана історія мусила завершитися саме цим результатом і що зроблені реконструкції доводять цю потребу. Історія Франція повинна була привести до Французької революції, а історія Німеччини — до нацизму: ці детерміністські твердження усувають випадковість і, ігноруючи випадки й непередбачене, перетворюють історію людства на заздалегідь записані програми, а людських дієвців на маріонеток. Ми уникаємо еволюційної пастки і залишаємо максимально широке місце випадковостям, визначаючи кінцевий пункт як умову можливості ймовірних процесів. Ми прямуємо до багатоступеневого пояснення, в якому підтримується достатній зазор між ними, щоб дати змогу проявитися всім випадкам і при цьому щоб загальна побудова мала пристойну пізнаваність.

Ми маємо зосередити наші зусилля на головній аномалії європейської історії, на тому, що вона ніколи не призводила до повної, вдалої й тривалої імперіалізації. Як і чому Європа уникла імперіалізації — ось поставлене питання. Воно має ту додаткову перевагу, що уможливлює постійне порівняння з трьома іншими імперськими історіями: китайською, індійською та азійською. Цей величезний історичний матеріал, накопичений від початку неолітизації до вирішального повороту ХІV-ХV ст., тобто протягом восьми тисячоліть, стихійно ділиться на п’ять основоположних етапів: індоєвропейська фаза виявляється не китайською; грецька фаза рішуче не індійська; римська фаза залишається не азійською; каролінгська фаза демонструє невдалу спробу нормалізації; феодальна фаза дає змогу аномалії утвердитися остаточно.

Еволюційну затримку Європи можна оцінювати як у порівнянні з «нормальною» еволюцією від племені до імперії впродовж неолітизації, так і в порівнянні з історією Китаю. Затримка є емпіричною даною в тому сенсі, що Передню Азію у 539 р. до н.е. імперіалізує Кір Ахеменід, Індію — Ашока в середині ІІІ ст. до н.е., а Китай — Цинь Шихуанді в 221 р. до н.е. Якби цей процес був нормою, то Європа мала б бути імперіалізована в другій половині І тисячоліття до н.е. У всіх наведених прикладах диференціація