Читати книгу - "Нарис загальної історії"

культурного ареалу сягає давніх-давен. В Європі вона вже помітна від часів мад-ленського періоду і навіть набагато раніше, практично з археологічною появою Sapiens sapiens. Затримка Європи пов’язана не з культурною диференціацією, а з самою імперіа-лізацією. І справді, що можна бачити? Близько 500-х рр. до н.е. племена й громади поширюються всюди, крім середземноморської смуги, де були створені малесенькі поліси, цілковито орієнтовані на Середземне море та на Передню Азію. Це становище свідчить про тисячолітнє відставання — у морфологічному й політичному плані — відносно Передньої Азії, де князівства, царства і навіть регіональні імперії звично існують уже три тисячі років; стосовно Китаю, де князівства і царства існують не менше п’яти тисяч років, зокрема й династія Цинь, яка існує як окреме царство вже добрих п’ять століть; стосовно навіть Індії, де нормальна еволюція повернула в незвичайний бік кількома століттями раніше. Перестрибнемо через п’ятсот років і розмістимо наш спостережний пункт у 9 році н.е. Римляни знаходяться на шляху до завоювання всієї Європи й уже займають її південну та західну половини. Відставання не тільки надолужене, а й взагалі, здається, що його ніколи й не було, бо що таке два чи три століття в тисячолітній еволюції?

Насправді ж становище на 9 р. н.е. — це оптична ілюзія. Того ж таки року три римські легіони під командуванням Вара розбиті в Тевтобурзькому лісі германським вождем, який мало не залишився невідомим, — Германном, чи Армінієм.

Важлива не стільки ця поразка, адже її можна було б віднести на складнощі імперської експансії, а висновок, який з неї зробили Август і його наступники, встановивши остаточний кордон імперії в Європі по рейнсько-дунайських межах. Воєнна катастрофа в Центральній Європі є аналогом поразки, якої зазнали в 53 р. до н.е. інші римські легіони під командуванням Красса під Карром (Месопотамія) від парфян. Обидві вони показують межі, за якими завойовницькі походи Рима видихаються й від яких він мусить відмовлятися. В Європі римські війська перетнули Ельбу та вийшли на Одер, але цей прорив мав дещо таке саме штучне, як і взяття Москви Наполеоном 12 вересня 1812 р. або наближення частин вермахту до Москви 6 грудня 1941р. Штучний характер просування римських військ пов’язаний головно зі здатністю до опору германської Європи, але також уже й Європи скандинавської, балтійської та слов’янської, яка перебувала ще на стадії племені й громади, а не на стадії князівства і тим більше на стадії царства. Надзвичайна гнучкість цих народів набагато ускладнює можливість завоювати й контролювати їх. Припинення просування Риму викликане не стільки його слабкістю, скільки пружністю варварів, а вона коріниться не так у моральній силі, як в архаїчній морфологічній структурі.

Еволюційне відставання Європи є реальним, і чинники, які могли йому сприяти, мають різний характер. Одні з них — структурні й ендогенні. До таких не належить клімат, оскільки його можна вважати кон’юнктурним чинником, зважаючи на те, що післяльодовиковий перехідний період не однаковий за хронологією в різних регіонах. Щодо помірного клімату, який урешті-решт встановлюється разом з усіма його океанічними й континентальними нюансами та варіаціями від середземноморського до субполярного, він залишається поза межами впливу, оскільки плавність і гнучкість переходів надають йому об’єднувальні якості, що суперечать будь-якому еволюційному відставанню. Не можна брати до уваги й рельєф, бо він ніде не створює перешкод, які могли б спричинитися до тривалого розгороджування. Велика альпійська дуга, що тягнеться від Лігурії до Чорного моря, сприяє підсиленню середземноморської відокремленості, але вона знаходиться на периферії Європи й не може вважатися неприступною. А головно, на відміну від того, що спостерігалося в Передній Азії та Китаї, гори не використовували як місце схованки непокірних племен чи розбійників, якщо не рахувати Піренеїв, де переховувалися кантабрійці, та Балкан, де ховалися клефти[15]. Гірські народи — баски, ге-львети, тирольці — спромоглися розвинути самобутні риси, гостре почуття своєї ідентичності та стійку волю до самостійності, але ці риси ніколи не штовхали їх до вічної незгоди за азійською моделлю.

За певних умов відцентрові наслідки можуть бути створені двома географічними чинниками. Морське узбережжя Європи сильно порізане, що створює дуже високе відношення «узбережжя/континентальна маса» — найвище на планеті. Широта та Гольфстрим забезпечують постійне судноплавство на морях. Гостині береги всюди надають безпечний притулок. Урешті-решт, узбережжя має чітко периферичні контури, у тому сенсі, що море не врізається аж до центру материка. До настання змін модерних часів морські перевезення були завжди дешевші за наземні. З цього випливає яскраво виражена кореляція між водою та динамікою еволюції. Це — загальна умова. Щодо Європи, то взаємодія цієї умови зі згаданими вище фізичними умовами сприяє тому, що динаміка процесу концентрується на периферії культурного ареалу — від Чорного моря до Балтики, враховуючи також Середземне море, Атлантику, Ла-Манш і Північне море. Внутрішні простори континенту зазнають відносного відставання. Цей контраст спричиняється до певного розриву між центром і периферією, а цей розрив своєю чергою утруднює й робить дорожчим завоювання та об’єднання середньої частини континенту периферійною та зміщеною щодо центру силою. І навпаки, еволюційна затримка середини континенту дала їй змогу довше зберігати племінну будову та вищу здатність опору завойовникам.

Дію цих тонких нерівних процесів можна спостерігати на прикладі римських завоювань. Кельти вже були на стадії виходу з племінної будови, тоді як германці ще жили в ній. У першому випадку «центром ваги ворога», за термінологією Клаузевіца, тобто таким центром, взяття якого обеззброює ворога і примушує його до здачі, для римлян були війська та владні позиції, починаючи з Верцингеторикса. Стратегічне становище галлів є симптомом переходу від кельтської будови громади до князівства й царства. У германському й племінному світі, навпаки, центром ваги є чи сама будова, чи все населення, і це ускладнює його завоювання або ж вимагає, щоб завоювання розтяглося на тривалий період, як про це набагато пізніше свідчитиме «Дранг нах Остен» німців[16], спрямований проти пруссаків, балтійців і слов’ян.

І ще один географічний чинник — це гідрографія та гідрологія. Найбільші європейські ріки судноплавні завдяки помірному клімату, а їхні русла зумовлені розташуванням альпійських водних джерел і