Читати книгу - "Нарис загальної історії"

периферійним положенням морів і океанів. Вартість перевезень дає змогу долинам сконцентрувати в них також культурну динаміку. Наведене обмеження за транспортом і фізичними умовами пояснює периферійне розташування зон інновації, а в кожній із таких зон — інноваційних районів і тих, що відстають від них. Ясна річ, людські справи надто складні та важкі, щоб їх можна було завжди пояснювати аж так просто й однозначно. «Земля і вода» не єдиний, а один із ключів європейської історії. Але, попри все це, загальна фізична картина сприяє зв’язку між річками й морями, а гідрографічні умови сприяють відцентровому тискові узбереж і підсилюють його.

Ці два чинники повинні мати певний зв’язок із тим фактом, що основні фази культурного розвитку Європи від початку неолітизації характеризуються чіткою тенденцією до зародження на периферії та до поширення від зовнішніх границь усередину. Розглянемо такі приклади: мегаліти, які з IV по ІІ тисячоліття вишикуються вздовж Атлантичного узбережжя від Португалії та до Норвегії і на середземноморських островах від Мальти до Балеарів; грецька й римська фази, які розквітають у Середземномор’ї з VIII ст. до н.е. до V ст. н.е.; середньовічний розквіт у Центральній та Північній Італії, у Фландрії, на Рейні, в Англії, на берегах Балтійського моря; серце сучасної Європи, яке розташоване між Сеною та Рейном. Екзогенні чинники, які точно виміряти неможливо, діють проти політичного об’єднання всього континенту та культурного ареалу в імперію. І навпаки, завдяки зниженню вартості транспортування морями й річками вони сприяють сполученню та зв’язкам між європейськими політіями, які утворюють об’єднану трансполітію.

Інші чинники, протилежні імперіалізації, також структурні, але вони ендогенні в тому сенсі, що утворюють культурний ареал і постійно діють у відцентровому напрямку. Важливим чинником має бути індоєвропейська соціальна структура, характерна для степових скотарських суспільств. Пригадаймо їхні основні риси. Для цієї структури притаманний чіткий поділ на еліту, народ і рабів. Еліта складається з аристократії, родів і родин, які посідають владні позиції, володіють власним, а не делегованим політичним центром, багатством і авторитетом. Вони володіють стадами та землями, за якими доглядають раби та орендарі. їхнє життя складається з дозвілля, яке оживляють війни та різноманітні розваги. Вони очолюють великі «доми», де зібрані їхня сім’я, родичі, слуги, клієнтура. Ця група зазнає постійних змін, до яких спричиняються біологічні чинники, економічні перипетії, особисті здібності та амбіції. Склад її плинний в стабільній структурі. Народ складають селяни. Вони вільні, об’єднуються в сім’ї, не мають родових зв’язків або ж мають слабкі зв’язки. Вони володіють господарствами як власники чи орендарі, самі порядкують ними й ведуть на них змішане господарство, поєднуючи рільництво з тваринництвом. Мешкають вони об’єднаними сільськими громадами, самостійними та самоврядними, де керують ради глав сімей. Вони належать до клієнтури аристократів. У воєнний час вони стають пішим військом у кінних аристократів, які приводять із собою своїх людей. Раби — це люди, які загрузли в боргах або полонені, і вони мають ту майже унікальну в історії особливість, що зайняті не тільки хатньою роботою, а ще й виконують важливу економічну функцію як рільники. Ця особливість пояснюється, очевидно, індивідуальною структурою володінь і господарств, яка знижує вартість нагляду та збільшує рентабельність рабської праці.

З цієї соціальної структури можна вивести наслідок, який безпосередньо впливає на механізми політичного об’єднання. Племінна будова залишилася вже давно позаду й розвинулася в громади та в мережі громад. Соціальна структура надає цим мережам громад особливу організацію та динаміку. Їхня структура виглядає як нагромадження пірамід, кожна з яких складається з аристократів, селян і рабів. Суспільство розбите на частки й досягає єдності, коли піраміди погоджуються увійти разом до складу суспільства. Розбита на частки пірамідальна структура краще проглядає в контрасті з іншою структурою, яка може існувати в мережах громад. Вона зустрічається в світі набагато частіше: в Полінезії та субсахарській Африці її можна було спостерігати ще зовсім недавно, у Китаї вона була поширена дуже давно — в II тисячолітті до н.е. за династії Хань і західних Чжоу. Ця структура компактніша, упорядкованіша та ієрархізованіша в тому сенсі, що всі керівні позиції зайняті родинами, які походять із царського клану. Суспільство складається не з аналогічних автономних сегментів, а з двох основних шарів — одного, зайнятого царським кланом, і другого, який складається з народу хліборобів, безперечно, офіційно вільних, але становище яких тяжке, а часом їх ще й гнобить панівна верства. Цей підпорядкований народ підтримує дуже сильні родові зв’язки. Якщо тут є раби, як, наприклад, в Африці, то їхня економічна роль не помітна. Цей народ обробляє землі, привласнені елітою рантьє.

В обох структур докорінно протилежна динаміка. Унітарна ієрархічна структура сприятлива для концентрації влади в центрі та на верхівці, якщо вони здатні мобілізувати достатні ресурси та потугу. Навпаки, подрібнена пірамідальна структура прагне нескінченного існування та до блокування політичного об’єднання та концентрації. Кожна піраміда характеризується сильною єдністю, оскільки аристократичні роди та селянські сім’ї зв’язані міцними узами вірності. Вона ґрунтується не тільки на обміні взаємними послугами, на договорі, що забезпечує зацікавленим сторонам рівні та взаємодоповнювальні переваги, які звільняють їх від будь-якого іншого зобов’язання, крім тих, що ясно передбачені договором. Вірність є також іще більшою мірою зобов’язанням на життя й смерть у взаємній службі між вищими й нижчими. Нижчі віддають усі свої можливості й самих себе справам вищих, а ті віддячують не менш цілковитою відданістю захистові та добробуту нижчих. З огляду на це, піраміди забезпечують майже нульову вартість об’єднання, що надає їм дуже великий ступінь єдності та відповідно дуже велику здатність до прагнення автономії, яке йде аж до незалежності. Об’єднання між пірамідами можливі через аристократів, але такі коаліції вирізняються характерним договірним характером. Для коаліції потрібна згода всіх сторін, і вони завжди можуть розриватися та перебудовуватися на інших засадах. Кожна локальна піраміда надто слабка, щоб чинити опір коаліції пірамід. Тож, кожна зацікавлена в тому, щоб увійти до складу регіональної коаліції навколо міцнішого роду, але такого, який не був би таким сильним, щоб нав’язати членам коаліції особисту владу та ліквідувати їхню автономію з її перевагами. З цих вимушених розрахунків випливає спонтанне виникнення всередині аристократичного шару внутрішнього розподілу на вищу та нижчу аристократію. Між цими двома прошарками можуть виникати стосунки вірності, але вони не такі щільні, як ті узи, що пов’язують кожного аристократа з його людьми. Так, дрібні аристократи мають удосталь ресурсів і можуть досить легко домовлятися між собою, щоб протистояти