Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

– Так. Телефонуй не мені, а в поліцію, – кажу я.

– Не можу. Я не стукач, якщо він дізнається, що я телефонував тобі… І в будь-якому разі, я не знаю, де все буде і коли. Усе, що я знаю, це те, що мушу йти з ним.

– Лео, ти не можеш іти з ним. Ти не такий. Не ходи!

– Я не знаю, що робити… – Голос Лео тремтить – такого я ще не чула. – Я його боюся, Редлі. Я боюся того, що він зробить.

– Іди звідти. Просто йди і приходь до мене. Поговоримо з моїм батьком, він допоможе.

Чую крик удалині.

– Він кличе. Мені час. Мушу йти.

– Лео, чекай… не йди! – кричу я.

Виклик завершено. Я витріщаюся на телефон і не можу збагнути: мій ліпший друг щойно поклав слухавку, щоб піти й стати співучасником убивства?

Секунди минають, і я знову і знову ганяю по колу цю думку, поки не утверджуюся в ній і не усвідомлюю як факт. Усе це насправді, і я не можу допустити, щоб це сталося з Лео. Я не можу. Але зупинити їх я теж не можу. Мені треба якось знайти Лео, витягти його й забрати звідти, поки ще не надто пізно.

Але як? І де взагалі шукати? Натягаючи джинси та футболку, я знову думаю про те, чи не звернутися до батьків, але з іншого боку – який сенс? Як вони можуть допомогти мені, якщо навіть про себе не вміють подбати. І тут до мене доходить. Додаток «Знайти друзів» на телефоні. Коли ми встановили його, то був жарт, гра. А потім новизна зносилася, бо ми завжди знали, хто де. Але тепер… Тепер це може спрацювати.

Відкриваю додаток, шукаю Лео і бачу маленьку тремтливу цяточку. Він досі вдома. Запихаючи ноги в кросівки, накидаю кофту з капюшоном, кладу ключі до кишені й через передні двері вибігаю в напрямку будинку Лео, дивлячись на екран і намагаючись підібратися якомога ближче, поки цяточка не почала рухатися.

І я встигаю пробігти півдороги.

Переходячи на біг підтюпцем, я слідкую за цяткою, намагаючись збагнути, куди вони йдуть, зрізаючи через вулиці й провулки, щоб зустрітися з ним віч-на віч, але, хай як швидко я біжу, я не встигаю. Тут мій телефон знову дзижчить.

Чорт забирай. Це Аш.

Я відхиляю виклик, але вона знову телефонує, і я чомусь певна, що вона не полишить спроб, тому вмикаю гучний зв’язок і продовжую слідкувати за цяточкою.

– Ти де? – питає вона, не розщедрюючись на «привіт».

– Точно не знаю, – кажу я, озираючись. – Намагаюся знайти Лео. Аш, він у халепі. Усе серйозно, тож я не можу зараз говорити.

– Що за халепа? – вона роздратована, а не схвильована.

– Велика така халепа. Треба витягти його, поки нічого не сталося.

– Дійсно велика? Чи підліткова мегадрама? А то мені треба дещо тобі сказати. Дещо дуже важливе.

– Дійсно велика, – кажу я. – Брат Лео дістав пушку й кудись прямує, щоб використати її за призначенням.

– Трясця, – каже вона. – Добре, де ти?

– Я точно не знаю.

Повертаю ліворуч і бачу, що Лео за дві паралельні вулиці від мене, випереджає мене хвилин на десять.

– Здається, я йду до метро «Брикстон».

– Гаразд. Приїду туди і відстежу твій телефон.

– Я не додавала тебе в «Знайти друзів».

– А мені це й не потрібно.

Я вирішую не думати про це. Зосередитися на картині в цілому.

– Аш, можливо, це небезпечно.

– Саме тому я й не пущу тебе туди саму, – каже вона. – Наомі завжди розводиться про те, як багато важать друзі. Вона не може прийти на порятунок, тож, напевне, я мушу це зробити.

Уявлення не маю, як вісімнадцятирічна хакерша сподівається зупинити банду озброєних чоловіків, але у мене зараз немає часу про це хвилюватися.

Ще поворот ліворуч, ще поворот праворуч, і я заклякаю й задкую до дверей магазина. Я бачу їх – купку молодиків – десь десятеро, вони стоять під вигином залізничного мосту, сміються та розмовляють. Люди, які проходять повз, переходять дорогу або опускають голови, помітивши їх. Роздивляюся натовп, вишукуючи Лео, і нарешті помічаю його. Він стоїть скраєчку, опустивши голову, длубаючи асфальт кросівкою, як дитина.

Мені потрібен якийсь план. Я не вирішила, що робитиму, коли знайду їх. Тож…

Ось, що я зроблю. Зараз я підійду до нього, цілком невимушено і так типу, привітики Лео, круто тебе тут зустріти, не хочеш піти кудись зі мною? І потім ми прогулянковим кроком любесенько вшиваємося звідти, а те, що відбувається потім, відбувається вже без нього.

Вдихнувши, я розправляю плечі, проводжу пальцями по волоссю. Поводься як крута, Редлі. Додай невимушеності, Редлі. Будь собою, Редлі.

Лео бачить, що я наближаюся, і починає хитати головою, тихцем показуючи не йти до нього, але я просто собі йду, на умняку, вдаю, що все гаразд, а більш як десяток качків біля мосту я взагалі навіть не помітила.

Поки я не підходжу до них майже впритул.

– Привіт, Лео, бро, – кажу я, намагаючись вдавати невимушеність і здивування. – О, привіт, хлопці.

(О, привіт, хлопці? Нічого неприроднішого я не могла сказати, навіть якби доклала зусиль).

Я оглядаю решту команди – всі вони більші та страшніші за мене, а що найважливіше – всі вони раптом дивляться на мене так, ніби я мала худорлява руда комашка, яку вони можуть розчавити одним рухом.

– Грьобане лайно. – Аарон хапає Лео за руку й тягне геть від решти. Я йду за Лео, вирішивши приклеїтися до нього на суперклей і не відставати.

– Чого воно тут, ти сказав йому, куди ми йдемо? – він аж ричить, і коли я бачу його зблизька, я розумію, чому Лео нервується. Він не в собі. Обдовбаний по саме нікуди, і це видно з його перекошеного обличчя. Навколо його рота краплі слини, а зіниці, великі та чорні, позбавили очі їхнього забарвлення. Він майже як зомбі. Дуже розлючений зомбі.

– Що??? Ні, – кажу я, випадаючи на мороз. – Що ти робиш? У вас тут якась вечірка? Лео, а чому ти не сказав мені, що