Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

class="book">В останні роки майорові не давав спокою Булах. Часто вечорами закривався в кабінеті, просиджував над формулярами цієї неприборканої людини, аналізував сухі й лихі рядки анкети та протоколів із його вчинками і діями вже тут, у таборі. Смілива, заслужена людина. У війну – розвідник. Нагород – грудей не вистачає… А підполковник із першого дня намагався просто зігнути людину, поламати, не розуміючи, що бунт Булаха – не хизування, не звичайне позування, як часто-густо трапляється в таборі, а глибока переконаність у власній правоті. А справжню переконаність, навіть помилкову, не просто змінити. Інколи до світанку засиджувався майор за столом. Тишу кабінету зрідка порушував шерех перегорнутої сторінки; і знову панувала тиша, як біля ліжка хворої людини…

Непокоїла замполіта доля Булаха. Тепер звалився на його голову Макар. Як зважити на терезах правосуддя та примирити букву закону з вчинками, не передбаченими жодними параграфами і циркулярами?! Це було над силу. Порадитися ні з ким. Оголювати перед сторонніми душу такими питаннями не прийнято. Незрозуміла тривога й незадоволеність собою з кожним роком усе більше дратували майора. Після смерті Сталіна та викриття Берії сподівався перейти на нове місце служби, а ще краще «змазати лижі» з табору, але тепер, після втечі, не бачити йому ні Європи, ні нової роботи…

– Слід, Уссуре! Слід! – Майор закінчував обхід робочої зони, але шерсть на зашийку пса жодного разу не здибилася, як і не натягнувся від азарту погоні повідець у руках.

Останній поворот. Далі – дорога в табір. Мох, просякнутий водою, пружинив під ногами, від дощу обважнів плащ, та й саме повітря, здавалося, складалося з вологи, комарні й мошкари. Лютує гнус перед загибеллю. Заздалегідь відчуває наступ прохолоди.

На розвилці дороги стояв всюдихід Бугрова. Майор із повагою ставився до начальника режиму: старанний працівник, акуратний, завжди з книгою, не п’є і хоча суворий не в міру, але без причини не образить.

Із-за кущів вийшов капітан із Барсом. Зовні пес Бугрова відрізнявся мало чим від Алтая або Уссура, але в роботі… Недаремно про Барса легенди ходили. У погоні найголовніше – чуття собаки, її кмітливість. Щоправда, Уссур і Алтай слід беруть, як грамотна людина книгу читає; обоє витривалі й злі до несамовитості, сильні, слухняні. Одначе і втікачі кмітливі: про тютюн знають, по джерелу не полінуються пробігти, щоб слід утопити, та й інших хитрощів вистачає. Є майстри заплутати слід на землі й збити погоню, але проти верхнього чуття собаки ніхто нічого не придумав. За верхнім чуттям, чуттям на зека – Барс не мав рівних.

– Нюхай, Барсе! Ню-юх-хай! – Бугров тягнув повідець трохи на себе, пес підіймав голову, намагаючись над собою піймати чужий для тайги запах: запах тих, хто зі своєї волі не виходить за дріт. У кожної людини свій запах, але ТИХ, за дротом, об’єднує специфічний ворожий запах, від якого шерсть на зашийку дибиться сама по собі, а вищирена паща рясніє зубами та іклами.

Обійшовши навколо робочої зони, капітан за поведінкою собаки зрозумів: втеча прорахована вміло. Слід знешкоджено… Дощ… Не спрацює навіть Барс верхнім чуттям. Не піде і по сліду – втеча рання і дощ устиг очистити повітря. Доведеться напружувати сіру речовину.

Рідко наважувалися втікати з їхнього табору. Занадто важка дорога до людей. А Бугров полюбляв втечі. Хоча ганятися за втікачами не його турбота, вдома не сидів. Під час погоні, як і Барс, відчував азарт полювання, не боявся бездоріжжя, небезпеки. Втеча для багатьох – тягар. Для капітана ж – свято. У відірваній від людей глушині життя в таборі у звичайні дні нагадувало багаття під дощем – чадить сизим димом, очі їсть, ось-ось згасне. У погоні ж капітан – як сухе дерево в посуху. Головне, що вабило в погоні, – свобода; у ловитві не потрібно виховувати ворожу країні й народу погань, не треба дотримуватися формальності, статуту; в погоні, як у партизанському таборі або на фронті: перед тобою ворог, якого треба наздогнати й знешкодити; ловитва спише все – і Бугров чекав втеч, як очікує добре навчена лайка миті, коли господар візьме до рук рушницю…

– Що, капітане, навіть Барс пасує?!

– Згаяно час, товаришу майоре! Ранкова втеча, – без тіні сумніву доповів Бугров, гладячи улюбленця. – Вміла втеча. Хитро спрацьовано.

Пес, здавалося, не звернув уваги на замполіта й Уссура, лише зазирнув в очі господаря, винувато вискнув, підібгав хвіст і сів біля лівої ноги. Обидва господарі залишилися задоволеними вишколом своїх вихованців.

– Що ж, доведеться розкидати «тенета»! – Майор опосередковано підтвердив припущення капітана.

– Швидше за все, товаришу майоре, – Бугров помовчав, подивився вдалечінь, у нетрі тайги і продовжував чітко: – Щоправда, є тоненька ниточка – пройду всіма джерелами, може, де наслідили. Уміло спрацьовано втечу. Впевнений, річки Амба не минув – хлопець-тайговик. Цікава втеча, думаю, більш складної ще не зустрічали… Дозвольте виконувати, товаришу майоре?

– Дійте, капітане. Уся надія на Барса. Може, біля річки піде за верхнім чуттям: ніхто не наслідив, повітря чисте…

Здавалося, Бугров лише чекав команди і з останнім словом зірвався з місця. Барс же не взяв сліду, тому й не виявляв азарту, але за господарем пішов без команди, без руху повідка.

До кущів замполіт проводжав поглядом нерозлучну пару. Гарячковістю й неприборканістю Бугров нагадував йому самого себе в молодості. Далеко піде. Зовсім молодий, а вже капітан. Коли карателі спалили село, батьків і рідних, він подався в партизани. Потім майже два роки – фронт. Ще там у лейтенанти вийшов. Дві солдатські Слави. Та й інших бойових орденів – генерал позаздрить.

Широка спина зникла за кущами. Чого не буває. Раптом і справді залишили сліди?! По сліду надійніше. Легше. Перехоплювати ж «тенетами» – не просто. По всіх стежках, у всіх населених пунктах треба бути напоготові; але головне – не проґавити на залізниці й на річці, куди завжди прагнуть прорватися втікачі, щоб швидше виїхати з