Читати книгу - "Тіні над Латорицею"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але і це не задовольнило його.
Він ще раз перечитав увесь графік, потім окремі запитання. Що з того, що приїздив якийсь колишній чернець, який знався із першим чоловіком Каталін? Тут півмістечка тією чи іншою мірою «зналися» із тержерместером Карлом Локкеромі дехто як його приятелі, більшість — як жертви.
Чим відрізняється від усіх цей колишній чернець?
Коло виявилося замкненим.
А може, повернутися до старого графіка і продовжити саме його?
Задумавшись, підполковник не почув тихенький стук у двері. Опам'ятався, коли добряче грюкнули, — очевидно, носком черевичка. Дмитро Іванович зрозумів, що це — Наталя, яка прийшла, як завжди, невчасно.
Він відчинив двері, глянув на неї і повернувся до столу, буркнувши: «Не заважай».
Через кілька секунд почув її голос:
— Ну й насмалив! Нехай витягне.
Протяг вільно шугнув у кімнату. Коваль схопив аркуші, сполохані вітром.
— Зачини двері!
— Як ти сидиш у такому диму? Тільки голова визирає з клубів.
Клуби сірого з рожевим відтінком диму, пронизаного сонцем, окутували Коваля, немов хмарки гірську вершину.
Підполковник тяжко зітхнув: прийшла, збаламутила, не дасть попрацювати! Було б замкнутися у міліції.
Втім, у службовому кабінеті йому не так думається, як на самоті. А яка там самота — щохвилини можуть зайти: і після робочого часу там повно людей; і кроки лунають з коридора, і телефон щосекунди готовий задзвонити. Все це насторожує, нервує, не дає зосередитися.
У Києві найкращі рішення, найголовніші здогадки спадали йому на думку у власному садку, на природі. В готелі, звичайно, не те що вдома, але все ж більш затишно, ніж серед понурих стін старезного будинку міліції.
— Дік, — раптом скрикнула Наталка. — Дивись: бійка!.. Йди сюди! Одірвись на хвилину. Весела якась бійка! — Донька стояла біля відчиненого навстіж вікна, порожевіла від вечорових променів сонця. — Вона за ним біжить і кричить. Він зупиниться, вдарить і йде далі… А вона знову його наздоганяє і щось кричить. От дурна — він же її так приб'є. І де твоя міліція ходить? Та йди ж швидше! Це, здається, цигани…
Коваль поставив на папери важку попільницю і незадоволено підійшов до вікна.
Сквером з легеньким чемоданчиком у руці йшла добре відома йому особа — звільнений із камери попереднього ув'язнення Маркел Казанок. Очевидно, на автовокзал або на залізничну станцію. Його наздоганяла розхристана і розпатлана буфетниця Роза Гей, усім своїм виглядом засвідчуючи непримиренність. Шовкова її хустка метлялася аж на спині.
Коваль усе зрозумів і поморщився. Нічого іншого, крім неприємного відчуття, схожого на оскому, Казанок у нього не викликав.
Наздоганяючи віроломного коханця, Роза забігала навперейми, розлютовано махала маленькими кулачками, щось вигукувала по-циганському і підстрибувала, немов намагалася укусити його за ніс.
Здоровенний Казанок протестував якось гидливо і ліниво, наче знехотя: відштовхував Розу з дороги, як надокучливу муху, і мовчки, не виправдуючись, ішов далі.
Приглушені деревами та віддаллю звуки долітали і до вікон готелю. Іноді серед потоку циганських слів і виразів прохоплювалися і знайомі: «мерзотник» і «гроші».
Навколо зупинялися цікаві, дехто йшов услід, і група роззяв швидко зростала.
— Цікаво! — Наталка мало не вилізла з вікна.
У цю мить Казанок знову відштовхнув нападницю і, не витримавши натиску, раптом пригнув голову і побіг, немов замучений пікадорами бик. Розкішні лаковані черевики його сліпучими плямами замиготіли на сонці.
— Дивись, тікає! Такий здоровило!
— А-а-а!.. — заголосила Роза і кинулась за ним.
Хлопчаки, захоплені видовищем, гайнули услід. До них приєднався міліціонер, який з'явився на вулиці. Дивовижна процесія за кілька секунд зникла за деревами.
Коваль тільки головою похитав:
— Так йому, Казанку, й треба!
— Ти його знаєш? — поцікавилася Наталка.
— Він у нас по справі проходив.
— Ой, розкажи, Дік, розкажи! — загорілася дівчина.
— Це поки що не для розповідей, — строго зауважив підполковник. — І взагалі дай мені спокійно попрацювати. Які у тебе плани на сьогодні?
— А ніяких! — надула губки Наталя. — Але, якщо женеш з хати, я піду.
— Не сердься, доню, — пом'якшав підполковник. — Розумієш, хотів сьогодні трохи поміркувати на самоті… А ти прийшла, сколотила все… — Він наблизився до Наталі і звичним рухом скуйовдив її зачіску.
— Знаєш, тату, — серйозно сказала дівчина. — Ти, мабуть, на мене сердишся. — Вона глянула батькові в очі. — Чи не за отой опус… про «Ніріапуса»?
Якось сталося, що й досі вони не торкалися цієї теми.
— Але ж це був жарт, Дік! Ти сам говорив, що людина, яка не розуміє жартів…
— Ні, ні, — перебив доньку підполковник. — Абсолютно ні. У ньому навіть щось цікаве є, у цьому опусі… Я думаю, коли вмієш помічати смішне, значить, можеш і серйозно поставитися до справи… І взагалі написано не без таланту.
— Я не одна писала. З друзями. Це наш колективний твір.
— А може, сама хочеш стати детективом?
Наталя засміялася і енергійно заметляла головою, замахала руками.
— Мене Капітоліна Сергіївна у кіно сьогодні запрошувала, — згадала вона. — Дзвонила. І тебе теж.
— От і чудово, — зрадів Коваль. — Піди до них, а за мене попроси вибачення. Скажеш — зайнятий… Там, здається, і син їхній, студент, на канікули приїхав, — лукаво додав, коли дочка була вже на дверях. Наталя сипонула на батька сердитими іскорками з очей, але потім посміхнулася і з притиском зачинила за собою двері.
Підполковник узяв їх на ключ і повернувся до столу. Наступної миті все, що не стосувалося справи про вбивство родини Іллеш, вилетіло з його голови.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні над Латорицею», після закриття браузера.