Читати книгу - "Кам’яне яйце"

— Мене це не цікавило. Не знаю.

— Ось погляньте. Це за останні три дні, — чоловік простягнув Андрешеві клаптик паперу. — Для вас одного потрібна маленька електростанція.

— Я спробую вам дещо пояснити… — мовив Андреш і понурився, його погляд зупинився на рожевій розмазаній калюжці під ногами, він швидко підвів очі й помітив, що чоловік у сірій куртці також вивчає ту пляму. — Я вам зараз дещо поясню…

— Ви хочете пояснити, куди за три дні поділася енергія, якої б вистачило на рік для скромних потреб великого будинку? Цікаво. Дуже цікаво послухати…

— Річ у тім… З моєю квартирною енергомережею все гаразд, я так гадаю… Немає підстав турбуватися. У вільний від роботи час я займаюся деякими науковими дослідами, біологічними дослідами, енергомісткими дослідами… Але, врешті, чому я мушу виправдовуватись? Маю на це право. Користування енергією у нас не лімітоване. Отже, маю право споживати її на власний розсуд…

— Так, вас знають на комбінаті як винахідника, творчу особистість, але…

— Замість відпочивати, я мушу розводитись з вами про те, куди дівається енергія, котру я маю право використовувати на власний розсуд… — Впевненість потроху поверталася до біокібера Андреша. — Ви вторгнулися в моє помешкання навіть не відрекомендувавшись.

— Пробачте… Я — головний енергетик, Максим Чорнобур. Мої помічники — голова спеціалізованої ремонтної обригади, біокібер Гаврило, та майстер-діагност, біокібер Аркавас.

— Я маю цілковите право попросити вас негайно покинути моє помешкання.

— Безумовно. Але ми також маємо право перевірити вашу енергомережу в зв’язку з її аварійністю…

«Пробач, друже! Я справді винен перед тобою. Але мені не соромно. Тільки дуже сумно. Між нами пролягли тисячі кілометрів. Але не вони роз’єднали нас. Відстані легко долаються. А як перескочити через ту величезну стіну буденних клопотів-турбот-потреб-обов’язків, що надійно і мовби навічно розділяють нас. Так, я винен. Я зник для тебе… Але якби ти тільки знав, що поглинуло мене останні роки. Не повіриш, але це правда. Я створював тебе. Я навіть зміг дізнатися з наших архівів деякі схеми твоїх мікроблоків. Більш як два роки я крадькома, потай збирав усе необхідне. Я не міг без цього жити. Створюючи тебе, я забув про тебе самого. Пробач. Але я думав про тебе щомиті. Я, безумовно, не міг створити саме тебе, але… Дуже подібного до тебе, такого ж чесного, розумного, вірного товариша… Ми б разом із ним читали і дивилися відео, подорожували б у вільний час… Ти сам розумієш, що б ми з ним робили. Але, як бачиш, я кажу про все вже в минулому часі. Мені нещодавно пояснили, що я був ще дуже молодим біокібером, і в мені ще тривав процес внутрішньої стабілізації… Зараз розповім тобі все, щоб і ти мав можливість посміятися. Тож усе необхідне я діставав як міг, переважно на нашому комбінаті. Монтаж здійснював у себе вдома. Це було пов’язано з величезними витратами енергії. Мені чомусь і на думку не спадало, що це може викликати підозру. Сам знаєш, скільки енергії вимагає біосинтез, особливо за материкового монтажу. До мене прийшла ціла комісія-бригада. Спершу вони вирішили, що я несповна розуму. Кажуть: «Дозвольте запитати, навіщо такі ускладнення, штучні проблеми, адже на нашому ж комбінаті можна створити такий екземпляр-індивідуальність, який вам схочеться? І чому ви не поселилися з кимось удвох в одному помешканні, якщо так потребуєте товариства справжнього друга?» Що я міг відповісти? «Я хотів, щоб мій друг був завжди поруч зі мною, щоб він не крутився у цьому гамірному світі, як білка в колесі, щоб ми з ним писали вірші і слухали гарну музику, щоб разом мандрували… Одне слово, просто так… для щастя» . — «Ви хотіли створити собі покірного раба?» Уявляєш, у чому мене звинувачено? «Ви хотіли створити мислячу істоту і позбавити її свободи і щастя вільної праці?» — «Не кажіть дурниць. До чого тут рабство? Навіщо ви ображаєте?» А вони мені: «Як же інакше назвати ваше бажання ось таким чином придбати друга? Невже ви не розуміли, що він усе одно мусив би стати повноправним громадянином, рівноправною мислячою істотою, він не сидів би у вашому помешканні, чекаючи, доки ви ощасливите його своїм приходом…» Все це справді так, Василю. Нічого путнього б не вийшло з моєї затії. Але я ще й досі згадую ті кілька місяців нашого життя, коли ми були разом… Я хочу повернути якось той час, коли я був по-справжньому щасливий. Та розумію, що все це смішно слухати. Вибач. Бажаю тобі довгих років нормального функціонування і наснаги. Тисну правицю. Озивайся.

Твій Андреш».

Дитині здалося, що течія підхопила і понесла човен. Дівчинка розплакалась:

— Ми відпливаємо?! А-а-а… Де мій татко? Де мій таточко? Ми відпливаємо!

— Не хвилюйся, — сказав чоловік. — Ти лиш поглянь уважно, адже човен міцно прив’язаний до берега мотузочком.

— Прив’язаний? Так? А мотузочок твій?

Язички блакитного полум’я танцювали у каміні на сучкуватих, зроблених під справжні дрова, брикетах, виповнюючи довколишність приємним теплом, освітлюючи лиця двох людей, які сиділи в кріслах ближче до вогню, кидаючи їхні видовжені тіні на сіру матову поверхню стіни. Брикети горіли тихо, зрідка потріскуючи, мов справжні дрова. І лунала тиха музика із глибин блакитного вогню, і тихий приємний чоловічий голос співав:

«… але не йди. Ти ще не йди, бо відлітає наше