Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Марилла стоїть мовчки. По щоці дівчини збігають дві великі сльози. Потім вона підлітає до ліжка, охоплює руками шию дядька Кела і міцно-міцно його обіймає.

— Знаєш, тату, — чуємо ми її слова, — вчора ввечері я довго грала на піаніно. Чесно-чесно, я грала. Інструмент просто неперевершений, ти й уявити не можеш, я від нього у захваті. Вчора я грала «Бонні Данді», і польку «У кузні», і «Блакитний Дунай», і ще безліч мелодій. Ти не міг не чути, як я граю, таточку, просто я не хотіла робити це занадто гучно, коли ти лежиш хворий.

— Ну, може, я й чув, — погодився дядько Кел. — Може, я й чув, але геть про це забув. У мене часом туманиться в голові. Я чув, як на цьому піаніно грав чоловік у крамниці. Було красиво. Я радий, що воно тобі сподобалося, Марилло. Знаєш, я, напевно, трохи посплю, якщо ти посидиш біля мене, донечко.

Тут мені аж п'яти засвербіли від цікавості. Дівчина дуже любила батька, а тут не могла вдарити пальцем по клавішах піаніно, яке він їй подарував. Я не розумів, чому вона сказала старому, що грала на піаніно, адже воно стояло вкрите парусиною ще відтоді, коли вона заново його запакувала — в той самий день, коли дядько Кел повернувсь із Сан-Антоніо. У тому, що Марилла бодай трішки вміє грати на піаніно, я не сумнівався, бо чув на власні вуха, як вона забацала жваву танцювальну пісеньку на старому піаніно на ранчо Чарко-Ларго.

Не пізніш як за тиждень запалення легенів забрало дядька Кела до райських пасовищ. Поховали його у Бірдстейлі, ми всі поїхали туди попрощатися зі старим. Ми з Мариллою поверталися у моєму тарантасі. Дядько Бен із дружиною мали якийсь час пожити у племінниці.

Того вечора, доки всі сиділи на веранді, Марилла завела мене у кімнату, де стояло піаніно.

— Ходи сюди, Рашу, — каже вона, — я хочу тобі щось показати.

Дівчина розв'язує мотузки і знімає парусину.

Якщо вам траплялося їхати на сідлі без коня, чи стріляти з незарядженої рушниці, чи пити із порожньої склянки, тоді ви, певно, змогли б зіграти п'єсу на музичному інструменті, який купив дядько Кел.

Це було не піаніно, а одна з тих машин, які вигадали, щоб полегшити гру на піаніно. Сама по собі вона не більше нагадувала музичний інструмент, ніж дірочки від флейти.

Отаке «піаніно» вибрав старий Кел, а біля нього стояла хороша, красива як першокласна вовна, добра дівчина, котра не розплющила старому очей на його помилку.

— Музика, яку ви нещодавно чули, — закінчив оповідь містер Кінні, — це була ота сама заступниця піаніно, тільки тепер вона стоїть під піаніно, яке я за шістсот доларів придбав для Марилли, щойно ми одружилися.

За давніх часів скотарі були обранцями Божими, лордами трави, королями великої рогатої худоби, повелителями пасовищ, баронами кісток і яловичини. Вони могли б їздити у фаетонах зі щирого золота, якби тільки забажали. Долари оскаженілою чередою збивали їх із ніг. Скотарі були непристойно багатими. Так думали вони самі. Та коли вони купляли годинники з коштовними камінцями такої величини, що натирали чималі мозолі, або оздоблені сріблом каліфорнійські сідла із суадеро з ангорської вовни, і пригощали віскі геть усіх відвідувачів салуну поставало нагальне питання: що робити з рештою зелененьких?

Звичайно, володарі арканів, на ранчо яких водилися ще й матері, дружини чи доньки, не опинялися в такому складному становищі. Їм було значно легше позбуватися надлишків багатства. У створених з адамового ребра істотах талант спорожнити гаманець будь-якої товщини за несприятливих умов може дрімати десятиліттями, але, брати мої, висадіть його у чорнозем розкоші — і він миттю вимахає у велетенський віргінський дуб.

Довгаль Білл Лонглі залишив милі серцю чапарелеві зарості навколо ранчо Біг-Серкл-Бренч на річці Фріо не без участі законної дружини, якій закортіло насолодитися плодами цивілізації у великому місті. Скромні статки Довгаля Білла становили щось близько півмільйона доларів, а прибутки зростали день у день.

Університетами Білла були ковбойські табори і стежки серед прерій. Везіння й ощадливість, тямущість і метке око на молодняк допомогли йому перетворитися з ковбоя на заможного скотаря. Потім настали часи великих приплодів, і пані Фортуна, обережно прямуючи між кактусових колючок, прийшла та засипала Білла усіма своїми милостями.

В невеликому прикордонному містечку Чапароза Білл побудував королівський палац. Так він став заручником соціального становища, полоненим власноруч збудованої золотої клітки. Його назвали почесним громадянином міста. Спочатку Білл брикався, як мустанг, що вперше потрапив до загінки, але врешті-решт повісив на стіну батіг і остроги. Оскільки треба було якось убивати час, він заснував Перший національний банк Чапарози і став його президентом.

Одного дня до віконця каси Національного банку Чапарози підійшов незнайомець із нездоровим кольором обличчя, в окулярах із подвійними скельцями, власник картки державного службовця. За п'ять хвилин увесь банк уже танцював перед поважним ревізором на задніх лапках.

Містер Дж. Едгар Тодд, як звали ревізора, надзвичайно ретельно ставився до власних професійних обов'язків.

Закінчивши ревізію, містер Тодд одягнув капелюх і зайшов до особистого кабінету містера Вільяма Р. Лонглі.

— Ну, що скажете, пане ревізор? — поцікавився Лонглі протяжним басом. — Нетаврованих лошат не знайшли, сподіваюсь, га?

— У мене немає жодних претензій до банківських операцій, містере Лонглі, — почав Тодд, — і з позиками все гаразд — за винятком одного-єдиного випадку. Я натрапив на дуже неприємний документ — настільки неприємний, що сумніваюся, чи ви усвідомлюєте серйозність становища, в якому опинилися. Я маю на увазі позику в десять тисяч доларів,