Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пацики, Анатолій Дністровий 📚 - Українською

Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пацики" автора Анатолій Дністровий. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 61 62 63 ... 100
Перейти на сторінку:
очі від цигаркового диму, тебе пре і ти хочеш попробувати ше раз, да, да, сто пудів, ти просто боїшся собі признатися, правда, боїшся? Не знаю, як тобі це пояснити… просто, просто від цього я стану трохи інакшим, доганяєш? у мене ніби змінюються повадки. А ти не думай, каже Коновал, не думай про всяку хуйню, в мене таке рік тому було, коли тільки пробував, зараз, сміється, в жопі всьо я бачив, он, Сава — тоже в жопі всю цю туфту бачив, правда Сава? Той нерозбірливо відповідає, гигикає й киває головою. Пауза. Сава, каже Коновал згодом, шо за дебіл твоє село назвав «Дружба»? 7

Ти схожий на справжнього метиса, сміюся й обіймаю малого Машталіра, який зранку приїхав потягом із Криму разом із Дефіцитом. Загоріли, як чорти, каже Бодьо, а Діма навіть скинув пузо й схуд на морді. Хто тебе так? — показує на пожовклі синці на моєму обличчі. Тиждень тому були в одному селі з Коновалом, місцеві бичяри відвішали. Мені здається, що в погляді малого Машталіра спалахує іскра іронії або зневаги, його обличчя набуває дивного виразу, наче не очікував того, що почув. Хоча… це могло тільки здатися. Ми стільки не бачилися, що вже, мабуть, відвикнули від морд одне одного. Я ніколи не думав, що за цих два тижні, коли майже всі мої друзі роз'їхалися з Тернополя відпочивати, мені може бути настільки нудно й самотньо. Попри те, що деколи заходив Коновал (і ми з ним навіть їздили в село Сави), я раптом зрозумів, наскільки він далекий від нас усіх. Риня правду каже, що він опускається з кожним днем усе більше, що його — крім тяги — вже нічьо не обходить. А хулі? — два куба на труби — і всьо па фєні. Не знаю, шо буде з Коновалом у майбутньому, але про це мені думати страшно.

Я пам'ятаю Лопатіна (його сестра у восьмому класі мені подобалася), Ваняна, Кріля, Штепу, Глазунова, Гирю — старших штемпів із нашого масиву, декого з них уже нема, — пригадую їх до того, як вони почали двігатися, а тепер дивлюся на них теперішніх… не по собі. Мені стає страшно за Коновала… цей колись маленький хлопчик, із яким бавилися в пісочниці машинками й танками, будували фортеці й обкладали їх солдатиками, а ще — підлітками їздили в навколишні села на рибалку, де билися з місцевими козлами, які хотіли в нас позабирати вудочки, цей колись завжди веселий сусід і приятель… тепер має сіре, змарніле табло, пригнічений голос, і його більше нічого в цьому гівняному житті не цікавить. Коновал каже: перед сном кожен тернопільський нарік читає молитву, щоб прокинутися зранку. Він настільки буває побожний, що коли проходить повз церкву, обов'язково заходить усередину, стає збоку, подалі від інших прихожан і з похилою головою мовчки молиться (просто хочеться розплакатися — який побожний!); хм, наче це його врятує, наче його срана побожність когось розчулить; пауза; наче йому проститься вся та біда в якій він потонув ті сцикухи яких він присадив і які тепер більше не будуть нормальними не матимуть дітей а якщо й народять то щось дуже немічне кволе нещасне приречене на вічні муки й нужду хулі тут говорити і всі ті пацики з якими він мутив вставляв хати шоб мати маленький підйом так шо назад дороги нема кожен день ходити вбитим варити двігатися потихеньку матушку доводити до інфаркту вся срана релігія весь гнилий цвірк на цю тему і молитви на вечір да да молитви на вечір шоб серце не наїбнулось бо як же без серця глухий номер без серця ніяк повні кранти поршень має працювати а нафта рухатись по трубах.

Малий Машталір каже, шо нада в те село зарватися й роздати лохам по заслугах. Да, так і зробимо. Тільки зараз не всі наші є в Тернополі, кажу йому. Нада ше буде найти дві тачки, в кожну по чоловік п'ять запакувати. Правильно, Толян? Всьо правильно.. Бодьо, в мене є від старого телевізора «Електрон» чотири ніжки, довжиною з метр, — із них непогані дубінки вийдуть. Я такою минулого року одному чорту з Чалдаєва, який у нас на Київській панти клеїв, балду розбив. Класна, скажу тобі, штука, тільки рукоятку треба зробити, щоб у руці добре сиділа, бо при ударі неприємно віддає по кістках. Дочекаємося, коли приїде Риня. Малий Машталір розповідає, які у Криму довгоногі бабаськи, загоряють без нічого, уявляєш, без нічого. ПОПКИ, як персики, КУЧЕРЯВІ ПІСЬКИ, ДОЙКИ, різні, ВЕЛИКІ, МАЛЕНЬКІ, ДУЖЕ ВЕЛИКІ, КРУГЛІ, ОВАЛЬНІ, ПІМПОЧКИ, словом, Толян, ти би там помер на місці, бо стільки голих тьолок в одній купі ти ще не бачив! Дефіцит, мудак, кожної ночі бігав у море, мабуть, дрочити. Я тобі скажу, тільки, блядь, нікому, нікому, чуєш, зосереджено дивиться на мене Бодьо, так от — Діма боїться старших тьолок. Як? — не доганяю, що він каже. Бодьо: як? як? просто, він їх боїться, у їхній присутності втухає, поводиться так, ніби у штани наклав. Може, в нього комплекс чи інша біда? Не знаю, відповідає малий Машталір, просто до старшої тьолки він ставиться як до авторитету, навіть не знаю, як це пояснити… він не доганяє, шо нада простіше, да, да, простіше, за патла вівцю й до ноги, вони це відчувають у пацанах і не вимахуються; якшо курка багато кудкудаче — один раз по балді — і в Багдаді всьо спокойно; по–іншому з ними не можна, бо на голову вилізуть. Да, вони такі, шо вилізуть і свою піхву натягнуть, аж в очах потемніє.

Під вечір на старенькій білій «трійці»(Автомобіль моделі «ВАЗ–03») приїжджає Діма Дефіцит і тягне нас покататися Тернополем. Я запитую, де взяв колимагу? Сміється й каже, що одного лося тупорилого напряг оформити на себе генеральну довіреність. Спершу заїжджаємо на подвір'я 20–ї школи, забиваємо на трьох «п'ятку» (Дефіцит із Криму привіз), хапаємо, мене трішки пробиває на ха–ха, а потім їдемо в центр. Машталір пропонує покрутитися біля кінотеатрів, там багато мантелеп. Підрулюємо до «України», але там глухо, як у танку, потім до «Перемоги». Діма помічає двох знайомих сцикух, виходить із машини, довго з ними тре, вони натягнуто й перелякано посміхаються, розгублені оченята

1 ... 61 62 63 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пацики, Анатолій Дністровий», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Пацики, Анатолій Дністровий» жанру - 💙 Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Пацики, Анатолій Дністровий"