Читати книгу - "Пацики, Анатолій Дністровий"

— Дивися на цю суку! — кажу Боді, — нервова, стерва…

— Шо там за біда? — питає Машталір.

— Не знаю.

Раптом друга мантелепа бере Діму під руку, й вони наближаються до нас. Мене звати Ахінацея, каже ця курка, сівши в машину. Дефіцит триндить, що це його знайома. Ми з Машталіром пирскаємо зі сміху: так називатися — краще вже застрелитися. Ахінацея кидає здивований погляд, ми одразу ввічливо усміхаємося й представляємося. Мене знову пробиває на ха–ха. Бодьо зиркає на мене, не витримує й також душиться зі сміху. Я сідаю упівоберта, аби бачити на задньому сидінні малого Машталіра й Ахінацею. Розглядаю її: цицьки, як боєголовки, трішки видовжене обличчя й гостре підборіддя, тонкі злегка дугасті брови. Не краля, але й не крокодил. Натягнути можна. Машталіру кажу, в Тернополі зараз є симпатична лярва Маріна, з Донецька. Да? Де вона? У Петра Григоровича або у Валіка. Дефіцит розвертається й запитує, куди їхати. Хочу водки, каже малий Машталір, багато водки. Ахінацея, ти п'єш водку? — запитую в неї. Вона по–дурнува–тому кліпає очима й каже: не знаю. Хулі тут знати? водку п'ють або не п'ють, чи ти, може, лікуєшся? — сміється Бодьо. Вона помітно втухає, опускає голову й вимушено усміхається, наче не знає, як себе поводити далі. Значить, Ахінацея п'є водку! Ура! Може, в гастрономі купимо снаряд із закуссю, чи поїдемо квасити в генделик? — запитує Діма. Ніяких генде–ликів, протестує Бодьо, їдемо на природу, на дальній пляж. Да, да! На дальній пляж! Купатися будемо? Будемо!

З центру вилітаємо на кам'яну дорогу біля озера, що веде на Дружбу. Зупиняємося біля першого–ліпшого гастроному, Дефіцит вискакує з машини і йде за покупками. Ахінацея, лишившись із нами, знову втухає й дивиться у вікно. Ну, розказуй, легко обіймає її малий Машталір, де вчишся, шо любиш, як живеш? Вона знову натягнуто усміхається й охоче розповідає про себе. Музичне училище, клас скрипки. О, скрипка! ми з Толяном дуже любимо скрипку, може, колись нам шось збацаєш? а? Толян, це в тягу, під план піде нормально! Да, сміюся. Шось класичне, класичне! Бах, там, чи іншу біду… да, да, Бах. Я Баха не граю, тихим голосом каже Ахінацея. Бодьо, чуєш, вона Баха не грає. А шо ти граєш? Я… ну, не знаю, чи ви про таке чули. Не блатуй, сміється малий Машталір, говори. Я граю Дебюссі. Кого? — морщиться Бодьо, шо за штемп? Да ну вас, відвертається, вдавано ображена Ахінацея, й дивиться на озеро. Всьо, ми більше не будемо, підіймаю догори руки, Бодьо, правда ми більше не будемо? Чесне слово, більше не будемо, каже він серйозно й раптом пирскає зі сміху. Ахі… через кілька хвилин морщить лоба, маленька, пробач, я забув, як тебе звати. Ахінацея — каже вона. Ах, да, да, Ахінацея, киває Машталір головою, можна, я буду називати тебе «маленька»? можна? добре, так от, це правда, шо тьолки з вашого училища в готелі «Тернопіль» нашим крутеликам грають на скрипочках голими в номерах? правда? її обличчя помітно сіріє й стає неприступним. Не знаю, з–під лоба свердлить Машталіра. А ти в «Нічлаву» ходиш? це кабак такий, там дяді бувають серйозні, Кривий, Німий, Сєдой, ходиш? Нє, відповідає тихим голосом, я не знаю, де це. Ну і правильно робиш, ліпше туди не ходи. Бодьо, кидаю йому очима маяки, тіпа, не треба мучити малу, розказуєш їй про всілякі жахи. А шо тут страшного? — запитує Ахінацея. Пауза. Доганяєш, яка тєма? — дивиться на мене малий Машталір.

Мимоволі згадую березневі події, коли ми наїхали на одного баригу, а він набив нам стрілу в «Нічлаві». Лох блатує, сказав тоді Риня, і ми по приколу поїхали туди. У залі сиділа купа крутеликів, деякі з облич мені знайомі, а біля них красиві тьолки. Ми впали за вільним столиком і чекали, коли прийде барига. Він прийшов вчасно, а за ним… йо! за ним з'явився сам Німий — ліва рука Кривого. Ми просто прикипіли до стільців, я зрозумів, шо ми попали, і то конкретно. Невдовзі зал заворушився, з сусідніх столиків до нас почали підходити старші паца–ни, обступили, а шо тут за проблеми і таке інше; нас виводять у коридор, серед присутніх я впізнаю багатьох колишніх боксерів і борців, у Тернополі переважно, саме вони пішли в бандюки, навіть упізнаю одного з моєї школи, він до мене усміхається і я, не знати чому, також усміхаюся. Чьо либу давиш? — каже мені низькорослий з переламаним носом штемп, голова якого непомітно переходить у шию, а далі в могутні плечі. Кожен із них намагається нас пресувати, але Німий їх перебиває — «тихо, я буду говорити» — і всі вони замовкають і відступають. Від нас переговори веде Риня, тримається спокійно, вибачається за цю мулю, тіпа, не знали і таке інше. Німий каже, шо так можна померти. Всі ми під Господом ходимо, відповідає йому Риня. Німий хапає його за горло й тягне на вулицю, але вони залишаються в проході дверей. Ми лише споглядаємо, як Німий тримає його за горло й говорить, а Риня тільки киває головою. Риня міг би тоді назвати своїх двоюрідних братів — поважних і шановних людей у нашому місті, але цього не зробив, і в моїх очах він став ще більшим; да — він зробив правильно — треба самим рости, без допомоги. Через кілька хвилин Німий відпускає його, усміхається й каже присутнім, що це нормальний пацан. До мене підходить бандюк, який колись учився в моїй школі, злегка по–дружньому гупає мене в бік, простягає фірмові, мабуть дорогі, цигарки, яких я ніколи не курив. Ми виходимо на свіже повітря. Закурюємо. Він іде до вишневої «дев'яносто дев'ятої», з кишені штанів витягує ключі, але замок не піддається, блядський замок, каже він, знову заїдає, відкрити можеш? Да, відповідаю йому, кличу Риню, беру в нього