Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

— Завтра й піду…

7

Вийшов сьогодні з дому пізніше тому, що був вільний: мав їхати. Треба було оформити в бухгалтерії документи, дістати відповідні інструкції, купити квитка, зібратись у дорогу день від’їзду — перший день відрядження.

Він завітав у лабораторію і застав тут тільки начальницю.

— Галя не вийшла? — спитав.

— У Галі знову захворіла дитина, — відповіла начальниця. — До речі, вона хоче роботу покинути: дуже хворовите в неї мале.

Знав, що це значить, і мав би зрадіти — випадала нагода піти з учнів і стати повноцінним лаборантом.

— Тобі на цій роботі буде сподобніше вчитися, — сказала начальниця, адже про його плани відала.

Вони вийшли з лабораторії. Знову заморосило, тож ледве не побігли по заболоченому заводському дворі до адміністративного корпуса.

— Ця погода мене душить, — сказала начальниця і змушена була зупинитися, коли вони вскочили в приміщення.

Зирнув на неї: добре старе обличчя, бліде, з темними колами під очима — жінка стояла, розтуливши рота і з присвистом дихала. Він ніяково тупцював поруч, позираючи в розчинені двері — повітря й небо були сірі, а через двір з гуркотом їхав трактор, немилосердно чавлячи калюжі й розкидаючи чорне, масне багно.

— Вступиш до інституту, — сказала начальниця, все ще дихавично вбираючи в себе повітря, — то й мене заміниш.

— Що ви таке сумне говорите? — спробував усміхнутись Юрко.

— А те, що є. Тому й у відрядження тебе посилаємо, хоч і замолодий ти ще. Звикай помаленьку…

— Мені з вами працювати добре, — сказав він, бо хотів хоч якось поспівчувати цій змореній і хворій жінці.

— Ходімо, — сказала вона, і вони подалися під сірі бетонні, заболочені сходи.

На другому поверсі був довгий коридор з безліччю дверей, вифарбуваних у брунатне, і йому на мить здалося, що це той самий поїзд, про який весь час сьогодні думає. В одному з купе — бухгалтерія, в другому — інженер, в третьому — завкадрами, в четвертому — директор, у п’ятому — плановий відділ. Під ногами легенько похитується підлога, тахкотять об стальні рейки колеса — тах-тах, тах-тах, — а за вікном сірі краєвиди з навкісними смугами дощів, що клюють голі дерева, і покриті калюжами поля. Одне поле зеленіє, друге чорніє, а хати в глибині весни позагортались у сірі хустки присмерку.

— Ми з Вірою Миколаївною віримо, — сказав директор, — що ти впораєшся із завданням. Заводу це потрібно як повітря. Будь настирливий і не злізай їм із шиї…

Слухав усе, що промовляв директоровий голос, уважно: хотів запам’ятати. Розумів, що ця поїздка для нього багато значить, що це, зрештою, справа Віри Миколаївни, яка відчуває до нього довіру і хоче мати собі в лабораторії заміну. Дивився директорові в рота і таки не пропустив ані слова.

"Ну от, — думав він, перестрибуючи калюжі заводського двору й добираючись до прохідної, — справи мої не такі вже й погані". Брат приведе жінку до них і поселиться у меншій кімнатці, він же сам житиме якийсь час з батьками, одружуватися зараз передчасно, хоч Свєта про це вже кілька разів натякала. Але в неї з матір’ю й справді надто мацюпа кімнатка ("Собача буда", — визначила його мати) і йти туди третім таки не варто, а наймати кімнату з його зарплатнею поки що годі — мати тут має цілковиту рацію. З тим дурисвітом, Ромкою, він розрахується найближчим часом — це добре, що той на нього натискає, принаймні буде спонука швидше звалити цей тягар із пліч. Потому обходитиме його десятою дорогою, як обходять інші хлопці околиці. Можна було б ті гроші позичити, хоч би й у Стаха, той заробляє добре й хвалився книжкою в ощадкасі, але для цього треба було б Стахові все розказати й вислухати, який він, Стах, розумний, а який Юрко дурний. Цього ж йому хотілося найменше, ліпше вже витерпіти зойки й стогони матері — хай обсипле прокльонами всіх злодіїв та дурисвітів.

Від цих думок у Юрка просвітліло, і він майже веселий ускочив у тролейбуса, який повіз його до вокзалу. На сьогодні в нього справ лишалося небагато: довідатися про квитка на поїзд — їхня станція надто мала, отож не знав, чи брати треба зазделегідь чи по приході поїзда. У Віри Миколаївни розпитувати він посоромився — вправиться якось і сам. Потому завітає ще до Свєти, в неї сьогодні відгул, а потім поспить і збереться. Можна буде рушити через Просиновську, щоб не проходити зайвий раз повз п’ятий номер: зустрічі з Ромкою останнім часом його гнітили…

Стояв у тролейбусі біля якоїсь дівчини й тільки зараз її помітив: ніжний тонкий профіль, тоненька рука — вони цікаво одне з одним ззирнулися. Десь зустрічав уже цю дівчину, але роздумувати було ніколи — під’їжджали до вокзалу. Він зіскочив з тролейбуса і раптом згадав: це ж та сама дівчина, яка вразила колись його, як ще повернувся з армії.

Зайшов на вокзал і вдихнув застояного вокзального повітря — всі вокзали пахнуть однаково. На лавках сиділи люди: сонні, зморені, біля кас вилаштувалися черги. Він став до довідкової каси — звісна річ, поїзд, на який збирався сісти, був прохідний. Треба прийти за кілька годин; ні, зараз наплив невеликий. З полегшенням покинув приміщення і вже тут, на привокзальному майдані, йому знову стало незатишно й самотньо. Дощ, правда, перестав, але над головою висіла сіра площина неба. Йому раптом подумалось: як добре не мати турбот. У такі дні, коли мокро в черевиках, коли на тобі набубнявілий плащ і волога їсть плечі, коли в тебе є півдня вільного часу, яка то розкіш сидіти в теплій квартирі, вмикнути транзистора й віддатися музиці, що бадьорить і викликає тиху радість. Тоді можна думати тільки про приємне, відчути віщу красу спокою, тоді легко знайти приємне і в негоді, а серце в грудях звеселіє, бо піддається музиці, яка сочиться з транзистора, тоді можна побажати, щоб продовжився той настрій, а мить оця спинилась. Перед очима буде вікно, і погляд тонутиме в мережі гілля, вже налитого соком, — адже воно тільки й чекає ясної зміни, щоби небо очистилося й повищало, щоб воно розчахнуло брами, розвіявши хмари, і хай у ті брами потече голубе й золоте, голубе й червоне, воскресивши світлі барви землі. Він теж, як ці самі дерева, він теж налитий соком і повен чекання, а всі прикрості й негоди — це щось незначне й перехідне. І йому раптом уперше за сьогодні стало радісно, що покине ці вулиці й вузький світець, в якому живе, що той поїзд, який йому цілий день мариться, — це тільки маленька втеча і спроба знайти собі свято, що всі в тому поїзді тільки й сіли в нього, щоб утекти з будня, який їсть і з’їдає, який ніби це сіре небо, або ж мокрий плащ, котрий чавить на плечі. "Мені б чогось такого, подумав він, дивлячись, як у кінці вулиці з’явився тролейбус, — що б мене піднесло, мені б такої дівчини, яка двічі вже зустрілася за ці півроку, мені б…

Він ускочив у тролейбуса і натрапив на сварку. Контролери зловили зайця, а той не хотів платити штрафа й люто огризався.

8

Повільно ступав під парканами, вибираючи сухіші місця, в черевиках і без того було вогко. Паркани пахли цвіллю і це нагадувало йому щось із дитинства. Подумав, що ходить цим шляхом уже давно, а в ці півроку, коли вдома, й зачасто. Все відбувається за наперед установленим ритуалом: перші пристрасті й радість після повернення вже минули. Часом у погоду гіршу вони йшли зі Свєтою в кіно, супроводжені приязним поглядом її матері, тобто Сіроводихою; неприємне в цій ситуації було тільки те, що дивилася та нього не просто, а вивчаючи, з прижмурцем. Ніби гіпнотизувала поглядом, і поки Юрко був у їхньому домі, відчував, що той погляд невідривно причеплений до нього. Коли ж зустрічався з Сіроводихою очима, вона незмінно всміхалася й ніби підбадьорювала. Хлопця постійно мучило передчуття, ніби стара чогось од нього вимагає, до чогось спонукає, понуджує, наче він зобов’язаний промовити слова, без яких його стосунки зі Свєтою без значення. Але він тих слів не проказував, отож щоразу, як тільки вони покидали зі Свєтою її дім, він помічав в очах старої легке розчарування, а може, й осуд.

Свєта була дівчина звичайна. Оповідала йому про роботу, про ті невеликі й малоцікаві пристрасті, які там траплялися, про в’язання й шиття, чим захоплювалася, про речі, які бачила в тому чи в тому магазині і які її захопили; про життя ж домашнє воліла мовчати. Свого часу вступила на вечірній відділ політехнічого інституту, провчилася рік, але екзаменів здати не змогла, й інститут той без жалю покинула. Ще дівчина любила розповідати про їхнього кота, а більше про домашнього песика Локшу і про перипетії співжиття цих милих тваринок — тоді голос Свєтин звучав весело й мило дзвенів. Вона дружила з Мариною Карташевською, і вони часто зустрічалися, бо обоє любили в’язання та шитво. Свєта зі сміхом розповідала про Марининих обох женихів і про те, що та вибрала таки Віталія Коржа, при цьому її голос чомусь тремтів; а що розказала йому цю історію не раз, він подумав, що Свєта вкладає в неї якийсь глибший зміст, можливо, спонукає і його до рішучіших дій. Вона ж Коржа чомусь не любила, а давала перевагу Андрієві, якого не хотіла Маринина мати: її мати супроти Юрка нічого не мала. "Ти їй подобаєшся", — казала вона Юркові вже не один раз, і він до цього звик також. Зрештою, йому було зі Свєтою затишно, вона дівчина тиха й спокійна, але десь у глибині душі він відчував, що з нею йому трохи й нудно. Ніколи не спалахував до неї гарячим почуттям і навіть коли вони цілувалися, дібравшись у безлюдні місця (для цього треба було перейти пішохідний міст, що вів через Тетерів із парку у Варваровий сад), він відчував тільки приємне збудження, а не вогонь. І все-таки його до неї вабило, та й надто довгі й усталені були їхні стосунки — не мав жодної причини їх переривати…

Знову посипався дощ, наче пересіювався крізь дрібне сито. Вулицею повзла інвалідська машина, перевалюючись із калюжі в калюжу. Юрко знав і того інваліда, що сидів у машині: з червоним обличчям і без обох ніг. Він, той інвалід, любив чарку, а випивши, чудно хитався на протезах і плакав. Отак ішов по вулиці не бачачи світу, і сльози струмками стікали по його червоному обличчі. Юркові здалося, що він чує той плач і зараз: плач інваліда та його машини, яка невпевнено похитується між калюж… Але він помилився: машина наблизилась, а обличчя в інваліда було спокійне.