Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мені це свідчить про те, що Євсей був з Лаєвською в чомусь дуже заодно. І до того дуже, що потім застрелився, залишив своїх трьох дітей і кохану дружину напризволяще.
Гроші, які Зусель у Чернігів тягнув і десь загубив або ще щось — окрема історія. Може, вони й не з капшука. Вони — це інше.
І може, Гришко саме ці гроші мав на увазі.
Я навіть не розмірковував, а внутрішньо повзав і повзав навколо капшука із золотом і папірцями у вигляді грошей, про які, до речі, Мирон нічого окремо не сказав, і навіть начебто не помітив їх особо, аж до кружляння по всьому тілу — з голови до п’ят, з п’ят до голови, і вростав у землю, втискався. А гора наді мною височіла і височіла. Височіла і височіла. Висотка, яку треба було взяти. Незважаючи на жертви. Наперекір ворогові.
У Рябину прибув уночі.
Наздогін мені брехали собаки. І я сам собі здався собакою. Бігаю, бігаю, як за своїм хвостом ганяюся. І нюх у мене наче заварений: дуже гарячим нагодували. Або сам хапонув.
Скільки разів робив план. І кожного разу план зривався або відсувався. І відсувала його пухкими руками Лаєвська. Відсувала і відсувала. І не в певний бік, а так — немов тарілку з несмачною їжею.
Тому що вона — Лаєвська Поліна Львівна — сита по горло. Їй нікуди поспішати.
А я — голодний. Мені горить.
І жодного разу за весь час дороги не згадав про зниклого Зуселя. Про гроші, що у нього нібито були, — сто разів. А про нього як такого — жодного разу.
У хату до Діденка не стукав. Завалився спати просто в садку під вишнею. Ряднинка там валялася. Суха трава в головах — напевно, старий дрімав удень. Я на його місце і прилаштувався.
Подумав з радістю: пощастило. Ніяких слів пояснювати не потрібно. Нікого будити не довелося.
Встав до півнів. Тихенько стукнув у шибку.
Виглянула Любочка. Відчинила двері. Ми обнялися міцно-міцно.
Я шепнув, щоб вона пішла за мною.
Люба запитала на ходу:
— Що сталося? Ти надовго?
Повернувся до неї всім тілом:
— Нічого не сталося. Сьогодні ми з дітьми їдемо. Сідай, треба важливе тобі сказати — і пакуй речі. Сідай, сідай.
Любочка опустилася на лавку, на самий край.
Сказав:
— Довид Басін помер. Гришка і Вовку ми беремо до себе. Де двоє — там четверо. Так, Любочко?
Люба заплакала.
Але вимовила тверде:
— Так.
Діденко до моєї появи поставився спокійно. Радості не виявив, але й не бурчав.
Сказав:
— Забираєш, отже, своїх. Термінова евакуація.
Я не відповів нічого.
Діти мені зраділи, звісно. Я їх довго обіймав і притискав до серця.
Ганнуся взяла мене за руку і секретним голосом прошепотіла:
— Ходімо в сарай, я тобі покажу щось.
Йоська побіг за нами. Я, щоб він не спіткнувся, взяв його на руки.
Увійшли у хлів. Ганнуся як у музеї показала пальчиком на щось біля стінки. Дошки, інструменти.
— Тату, дідусь собі труну робить, щоб у ній лежати під землею. Ми йому допомагаємо.
Йоська притискався обличчям до моєї шиї і повторював кожне Ганнусине слово нерозбірливою дитячою мовою.
Ганнуся підвела мене близько. І правда, на двох пеньках стояла труна. Ще не до кінця зроблена. Дошки обстругані гладко.
Ганнуся з гордістю провела по них долонею:
— Нічого не має колотися. Ми з Йоською самі перевіряємо. Ми любимо дідуся і хочемо, щоб йому було добре. Ще залишилося віко, і дідусь буде вмирати.
Я слухав і дивився. Але якоїсь миті втратив нитку. Здалося, що я уві сні. Тільки вага Йоськи не дала мені остаточно прикрити очі й опуститися на тверду землю, хоч дуже хотілося.
Йоська запросився з рук.
Він пішов до відчинених дверей і гукнув:
— Діду, ми тут! Покажи татові, як ти будеш лежати.
Зайшов Діденко. Засміявся.
— Ану геть, дурники малі!
Діти весело канючили, щоб він улігся.
Я мовчки спостерігав.
Але коли Діденко став примірятися, як зручніше залізти в труну, не витримав. Схопив його поперек живота — зі спини і відкинув убік.
Старий упав обличчям униз.
Діти перестали сміятися. Йоська закричав. Ганнуся заплакала.
Діденко повернувся на спину, завовтузився, відразу підвестися не зміг. Діти кинулися допомагати.
Я вискочив із сараю на сонце. До нас йшла Любочка. У сарафані. Ноги крізь матерію світилися високо.
Я сказав:
— Мені погано. Дуже погано.
Непевна усмішка зникла з обличчя Любочки.
Я додав:
— Зараз підемо на річку. Удвох. Так?
Люба кивнула.
Вона поставилася до мене без ніжності, але й не відштовхнула. Звичайно, я, як чоловік, у такий момент не став чекати, але все-таки.
Ми лежали в траві і не дивилися одне на одного. Немовби щойно мало місце не кохання між чоловіком і дружиною, а непорозуміння між чужими людьми.
— Любо, про що ти думаєш? — запитав, щоб подати свій голос. Щоб вона згадала, що це я. Щоб зрозуміла, що я тут і я був з нею хвилину тому.
— Пора збиратися. Думати ніколи, Мишо. Ніколи думати.
Люба заплакала. Не як бувало іноді з нею — нишком, а вголос, просто мені в обличчя.
— Як ми будемо жити, Мишо? Як ми будемо годувати дітей?
Я зрозумів: у жінки істерика. Я трохи мазнув її по щоці, не ляпас, а я не знаю що. У всякому разі, не дуже боляче. Як іще припинити?
Вона затихла. Але погляд лишався непевний. Звідкись ізсередини, із глибини.
— Любочко, дітей виростимо. Нам би з тобою бути разом.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін», після закриття браузера.