Читати книгу - "Як зупинити час"

— Упіймали.

— Упіймали. І мені довелося піти. І почати усе зі світанку. Але день виявлявся таким довгим, що невдовзі всі прагнули ночі. І скоро мені вже нíкуди стало йти, а я просто хотів жити.

Я, у свою чергу, розповів, що сталося з моєю матір’ю. Розповів про Меннінґа, про Маріон, про життя таких, як ми, у моїй країні. Розповів, як Роуз опинилася через мене в небезпеці. І як сильно я за нею сумую.

— Люди, яких любиш, ніколи не помирають, — м’яко мовив він.

Я тоді не зрозумів, що він мав на увазі, але ті слова запам’яталися мені назавжди.

Люди, яких любиш, ніколи не помирають.

— В Англії нас теж не приймають, — повернувся я до головної теми. — Нікому на цьому кораблі не можна казати про твою особливість. Коли ми повернемося до Англії, мені доведеться стати іншою людиною, бо містер Фюрно вже починає щось підозрювати.

Омаї дещо захвилювався та торкнувся свого обличчя. Мабуть, думав, як же він буде ховатися.

— Не хвилюйся, ти — екзотика.

— Екзотика? Що це означає?

— Ти інакший, ти здалеку. Дуже здалеку. Як ананас.

— Ананас? Хіба в Англії немає ананасів?

— Ні, чому ж, є. Штук тридцять, ними прикрашають камінні полички.

Море тихо билося у борт корабля. Він намагався збагнути, що я маю на увазі.

— А що таке камінні полички?

Байрон-Бей[137], Австралія, сьогодні

Ми сидимо на веранді в оточенні китайських ліхтариків та нерозбірливого радісного гомону.

Коли я востаннє бачив Омаї, відкриття Австралії було ще новиною. Він же мало змінився: обличчя стало трохи ширшим (не товстішим, а саме ширшим, з віком таке трапляється), а навколо очей залягло кілька зморшок, які вже не зникали разом із посмішкою. Перехожий дав би йому років тридцять шість. На ньому вицвіла футболка з автопортретом Фріди Кало та рекламою виставки її робіт у Галереї мистецтв штату Новий Південний Вельс, що у Сіднеї.

— Скільки ж часу минуло, — каже він замислено. — Мужик, я сумував за тобою.

— Я теж. Ти тепер вживаєш слово «мужик»? Слухай, а тобі личить.

— Почав у шістдесятих. А тут без цього нікýди — серферська тема.

Ми почали з холодних кокосових мартіні. Омаї вже куштував їх раніше та запевнив мене, що я просто зобов’язаний теж спробувати. З веранди поміж пальмами виднілося море та широкий пляж, що ледь помітно виблискував у місячному сяйві.

— Ніколи раніше не куштував холодний кокосовий мартіні. З роками стає дедалі менше речей, які можна спробувати вперше.

— Ну не знаю, — а він і досі лишається оптимістом. — Я майже все життя живу біля якогось океану, а ще жодного разу не бачив одну й ту саму хвилю. Справа у мані, розумієш? Ніщо не лишається однаковим вічно, все змінюється. І світ завжди лишається новий. Уся планета — це холодний кокосовий мартіні.

Я сміюся.

— Давно ти вже Сол Дейвіс?

— Років сімнадцять, думаю. Відтоді, як приїхав у Байрон.

Я скидаю оком довкола: щасливі австралійці насолоджуються вечором п’ятниці. Хтось святкує день народження.

Приносять торт з феєрверками, який зустрічають бурхливими оваціями. Офіціант ставить його перед жінкою, що сидить з велетенським бейджем на майці, — їй сьогодні сорок.

— Просто немовля, — кажу я.

— Сорок, — криво всміхається Омаї. — Пам’ятаєш, як тобі було сорок?

— Так, — сумно киваю я. — А ти?

— Так, — його посмішка теж зникає, — того року довелося полишити Таїті.

Він дивиться кудись у далечінь, наче той інший час і досі можна розгледіти в темряві за верандою.

— Я був людиною-богом. Сонце світило завдяки мені. Я був те саме що погода, океан та фрукти на деревах. Думаю, ти маєш пам’ятати. До того як європейці прийшли та похрестили там усіх, люди-боги були не такою вже рідкістю. Ми не вважали, що бог — це щось далеке у хмарах. Тільки-но поглянь на мене! Ну чим я не бог?

— Слухай, а мартіні непогано б’є, еге ж? — жартую я.

— Та я вже тобі це казав, думаю.

— Так, колись давно.

— Дуже, і дуже, і дуже, і дуже давно.

Підходить офіціантка. Я замовляю гарбузовий салат та червоного снеппера[138], а Омаї — дві страви, в обох є свиняча грудинка, згідно з коментарями офіціантки.

— Знаю-знаю, — всміхається він.

Не думаю, що колись бачив чоловіка, вродливішого за нього.

— Та я просто подумала, що, може, ви вирішите дещо урізноманітнити замовлення.

— Так страви ж різні!

— Ну добре, сер.

— І ще два оцих, — піднімає він свою склянку.

— Зараз буде.

Він зустрічається поглядом з офіціанткою, і вона доволі довго на нього дивиться.

— А я вас знаю, — зрештою каже вона. — Ви ж серфер?

— Це ж Байрон-Бей! — сміється Омаї. — Тут кожен перший серфер!

— Ні-ні, ви ж Сол Дейвіс, чи не так?

Він киває та кидає на мене зніяковілий погляд.

— Це я. Мабуть, це за мої гріхи, — відповідає він.

— Оу! — радіє вона. — Вас тут усі знають!

— Ну, я б так не сказав.

— Ні-ні, точно! Я бачила, як ви пройшли ту трубу! Просто неймовірно! Я бачила на відео в Інтернеті.

Омаї ввічливо посміхається, та я відчуваю його напруження. Нарешті офіціантка йде, а він понуро роздивляється свої пальці на правій руці. Широко їх розводить — вони нагадують морську зірку, — а потім стискає в кулак та перевертає. У нього гладесенька шкіра карамельного кольору. Її добре захищає від старіння океан та анагерія.

Ми говоримо про якісь нісенітниці. Потім приносять закуски. Омаї накидається як з голодного краю, набиває одразу повний рот та апетитно прицмакує. Я заздрю його вмінню просто насолоджуватися приємними речами.

— А ти чим займався?

Я розповідаю про своє вчителювання. Про життя до того. Про Ісландію, Канаду, Німеччину, Гонконг, Індію, Америку. Потім про 1891-й. Про Гендріха та організацію «Альбатрос».

— Це організація таких людей, як ми. І нас дуже багато. Ну, може, і не дуже, але багато.

Потім пояснюю про допомогу організації та про правило восьми років. Про альб та поденьок. Омаї шоковано на мене дивиться.

— А що робиш ти? Власне ти?

— Я виконую завдання Гендріха, мого боса. Запрошую нових людей. Не так усе й погано. Нещодавно їздив на Шрі-Ланку. Загалом, комфортне життя.

Моє власне «комфортне життя» ріже мені вухо.