Читати книгу - "Як зупинити час"

— Це не якесь певне місце. Я просто роблю людей членами організації.

— Як це?

— Зазвичай нічого складного в цьому немає. Я пояснюю людині, як організація може її захистити, допомагає зі зміною особистості. У Гендріха є зв’язки будь-де. Це наче спілка. Чи страховка. Загалом, нам платять за життя.

— Непоганий ти продавець. Ідеш у ногу з часом, еге ж?

— Омаї, послухай, зараз нам загрожує неабияка небезпека. Серйозніша, ніж будь-коли.

— Ага. Але ми й досі тут. Досі дихаємо. Вдих. Видих.

— Ти в небезпеці. У Берліні є інститут, якому про тебе відомо. Вони вже багато років викрадають людей.

Омаї сміється. По-справжньому сміється. Я згадую про Маріон, яку, можливо, так само викрали, і мене бере злість. Він наче кидає мені виклик. Як атеїст католику.

— Викрадають людей? Отакої!

— Це правда. І не лише вони. У Кремнієвій долині є біотехнічні компанії, які хочуть отримати перевагу, яку може дати їм наш організм. Для них ми не люди, а лабораторні миші.

Омаї тре очі. Вочевидь, я його втомлюю цією розмовою.

— Ну добре. А де тут підводний камінь? Що треба робити, аби отримати такий захист?

— Є певні обов’язки.

Він сміється та знов тре очі, немов змагається зі сном.

— Обов’язки?

— Час від часу треба робити щось для «Альбатроса».

— Ох і назва! — знов сміється він.

— Так, дещо застаріла, згоден.

— І що саме треба робити?

— Різне. Наприклад, говорити з людьми та вмовляти їх підписатися.

— Підписатися? Що, ще й угоди є?

— Ні-ні, ніяких паперів. Лише довіра — найдревніший вид договору, — я знов починаю говорити, як Гендріх. Минулого разу в Аризоні це не дуже добре скінчилося.

— А що як люди відмовляються?

— Зазвичай не відмовляються. Бо це хороша пропозиція, — я згадую, як стріляв у пустелі. — Омаї, послухай мене, ти дійсно в небезпеці.

— І що ж мені треба робити?

— Ідея в тому, щоб не вкритися мохом. Тобто, Гендріх завжди підкреслює, що важливо не прив’язуватися до людей. Кожні вісім років треба переїжджати та починати деінде. Ставати іншою людиною. А ти тут уже понад…

— Ні, я так не можу. Переїжджати — це не для мене.

У нього серйозне обличчя. Такого нічим не візьмеш. Я маю бути відвертий.

— Вибору немає. Усі альби мають…

— Але я не погодився стати членом.

— Ти автоматично стаєш ним. Коли альбу знаходять, він одразу стає членом організації.

— Альба, організація, мох… що за дурниці?

— Знати про існування організації означає бути її частиною.

— Просто як саме життя.

— Мабуть, що так.

— То що конкретно трапляється, якщо хтось відмовляється?

Я надто довго мовчу.

Він відкидається в кріслі та хитає головою.

— Мужик, та це якась мафія. Ти мафіозі.

— У мене не було вибору. У цьому, мабуть, вся суть. Але повір мені, це все має сенс… Як тільки один альба попадається, це ставить під загрозу решту. Ти ж і сам чудово знаєш, що треба ховатися. Ти ховався стільки років. Сам розповідав, що…

— Я вже тридцять років у Австралії.

Я обдумую це.

Я вже тридцять років у Австралії.

— Мені казали, двадцять.

Його погляд стає жорсткіший. Недобре. Взагалі все це вкрай недобре.

Я згадую, як ми вдвох сміємося на кораблі. Згадую, як потім, в Англії в Лондонському королівському товаристві, він вмовляє мене лишитися з ним. Як весело нам було. Як ми пили джин та розповідали побрехеньки Семюелу Джонсону[139] та іншим зіркам того часу.

— Казали? Хто? За мною що, стежили?

— Слухай, як ти взагалі міг жити на одному місці тридцять років? Ти ж все одно переїжджав, правильно?

— Жив у Сіднеї тринадцять років і тепер у Байроні сімнадцять. Трохи подорожував узбережжям. Жив трохи у Блакитних горах. Та загалом у мене був один і той самий будинок.

— І ніхто нічого не запідозрив?

Його ніздрі надимаються дедалі дужче та частіше.

— Люди бачать те, що хочуть бачити.

— Але відео з тобою є у мережі. Навіть офіціантка його бачила. Тебе знімали, ти привертаєш надто багато уваги.

— Ти й досі думаєш, що тримаєш смолоскип. А я й досі «інакший», якого треба обернути у свою віру. То викинь той смолоскип у океан.

Опануй себе.

— Господи, Омаї, та я ж намагаюся допомогти! І не тільки я. Я тут далеко не головний. Гендріх хоче тобі допомогти. Він знає, що відбувається, і може це зупинити. А може, — раптом вражає мене страшна правда, — це і спричинити.

— Знаєш що? — Омаї дістає гаманець, кидає на стіл кілька банкнот та підводиться. — Якщо ти говориш не від свого імені, то з мого боку не буде надто неввічливо просто піти.

Від іде, а я лишаюся сидіти та дивитися йому в спину. Офіціантка приносить головні страви, я запевняю її, що мій друг повернеться, хоча і сам знаю, що ні.

Якщо чесно, я думав, що все буде не так. Я думав, ми згадуватимемо старі часи, поговоримо про чудові та страшні речі, що сталися у світі. Про велосипеди, про машини, про літаки. Про поїзди, телефони, фотографію, лампочки, телебачення, комп’ютери, ракети та подорож на Місяць. Про хмарочоси, Ейнштейна, Ганді, Наполеона, Гітлера. Про громадянські права. Про Чайковського. Про рок та джаз. Про «Kind of Blue»[140] та «Revolver»[141]. Спитаю, чи подобається йому «The Boys of Summer»[142]. Про хіп-хоп. Про суші-бари. Про Пікассо, Фріду Кало. Про кліматичні зміни і те, чи є вони взагалі. Про «Зоряні війни». Про Карибську кризу. Про Бейонсе, Твіттер та смайлики. Про реаліті-шоу та брехню в новинах. Про Дональда Трампа. Про збільшення та зменшення емпатії у людей. Про наше життя під час війн. Та про причини жити далі.

Але ні, ми не говорили про це.

Я все провалив.

Я довбаний ідіот, у якого немає друзів.

Люди, яких любиш, ніколи не помирають.

Це сказав Омаї багато років тому.

І він був правий. Вони не помирають. Тобто не повністю. Вони живуть у нашій пам’яті, усередині нас. І саме ми підтримуємо світло їх життя. Поки ми про них пам’ятаємо, їх світло може і далі нас вести, як світло давно згаслої зірки веде кораблі в невідомих водах. Якщо припинити їх оплакувати та натомість прислýхатися до них, виявиться, що вони й досі можуть змінити твоє життя. Вони можуть стати твоїм спасінням.

Омаї живе на околиці міста, на вулиці Броукен-хед-роуд № 352. В одноповерховому будиночку, обшитому дошками. З вікон, звісно ж, видно море. Омаї б у морі побудував будинок, якби міг.

Я стукаю та