Читати книгу - "Без крові. Така історія"

— Мабуть.

— Якщо хочете почути правду, спитайте Ультімо. Він знає. Я все йому розповів.

— Я більше ніколи не побачу Ультімо, пане Паррі.

— Ну, що ж, наразі мені й справді час.

— Як бажаєте.

— Ну ж бо, не хочу, щоб ви залишалися з таким кислим обличчям. Це історії тридцятирічної давнини, і, якщо добре поміркувати, то вам до них не має бути жодного діла. Припиніть так цікавитися, хто вбивця. Залиште цю справу для поліції. У нас перукарі знаються на поліцейських справах.

— Справді?

— Так, у нас тут так заведено. Перукар ніби читає їх, а потім розповідає нам усе під час гоління. Так він економить наші зусилля.

— Гарна система.

— Ми випробовували її і на справжніх книгах, але тоді користі від неї було небагато.

— Хіба?

— Люди — ніби книги, і якщо ти не встигаєш розказати сюжет під час гоління за один раз, то треба читати самому. А нам таке не підходить. Ви любите читати?

— Так, іноді я навіть пишу сама.

— Книжки пишете?

— Траплялося.

— Неймовірно.

— Так.

— А знаєте, що Фанхіо[13] не виходить на трасу, не поголившись? У нього така манія.

— Не впевнена, що знаю, хто такий Фанхіо.

— Йой, ви й жартома так не кажіть.

Було ще багато іншого, про що я вже забула чи про що важко писати. Ми просиділи в тому офісику багато годин поспіль. Потім я спитала, чи не могла б я його провести. Чоловік погодився. Господи, як же я втомилася. Я написала цілий трактат.

11:41 вечора.

Наступного дня

Через свій дерев’яний протез йому було досить важко пересуватися. Чоловік розповів, що я не перша людина з життя Ультімо, яка з’явилася тут. Казав, що багато років тому приїжджав професор математики. Хотів дізнатись, чи вдалося Ультімо здійснити свою мрію. Про дорогу в безвісті.

— Я не знав нічого про це його дивацтво. Попрохав професора, щоб він розказав мені, але з його слів я зрозумів небагато. А вам щось про це відомо?

Я розказала йому все, що знала про дорогу в безвісті й про її незліченні повороти, украдені у світу його сином.

— Ото придумав. У світі вже є траси для автомобільних перегонів. Нащо будувати ще одну?

— Мене завжди зачаровувала та сліпота, з якою батьки ставляться до мрій власних дітей. Вони буквально їх не помічають. Вони роблять це на злість.

Чоловік спинився і сказав мені, що я не зможу нічого зрозуміти про нього і Флоренс, якщо не знатиму їхніх коренів.

— Вам навіть уявити таке важко, — додав він. — Ми походимо зі світу, де невідоме поняття «радість життя». Життя для нас було суцільною мукою і покаранням. Життя селян. Ви й гадки про нього не маєте, — мовив Ліберо. — Я розповім вам про мого брата. Працюючи на землі, тримаючи скотину, він усе життя гарував, як віл, аж поки не назбирав грошенят на житло у місті. Відтоді, як він вселився у власне помешкання, він практично не показував звідти носа. Він був щасливим. Коли я спитав його, що він цілими днями робить удома, він відповів мені словами, які сказали мені все про той світ: «Насолоджуюсь помешканням». Розумієте? Тепер, коли бачить нас, він вважає, що наше життя — то даремна метушня, але повірте, саме це й було нашим прокляттям — даремно метушитися і жити в тому болоті. Ми гарували, як прокляті, — у тому я вас запевняю. Але ніхто не міг нас зупинити. Тепер ви розумієте, чим були для мене автомобілі, що зникали за обрієм у хмарі пилу? Розумієте, що я грав у всі ті ігри лише заради того, щоб мати хоч би примарну нагоду чкурнути разом із Флоренс кудись далеко-далеко?

Чи з ошатним графом, що завжди вмів знайти потрібні слова, і від якого пахло тим світом, що ми ніколи не бачили.

І ось тепер ви бачите в мені одноногого каліку, що живе з чужим сином, а власного загубив десь у безвісті, і їздить на фургончику для інвалідів, тягаючи ящики з фруктами. І думаєте, що я нещасний чи навіть пропащий. Проте зовнішність оманлива. Знаєте, люди пробувають довге життя, але насправді вони живуть лише тоді, коли їм удається здійснити те, заради чого вони прийшли в цей світ. До того моменту й опісля вони лише чекають або згадують. Вони лише здаються сумними. Насправді вони просто далекі.

— Так, знаю, — відповіла я.

— Треба було бачити мене, коли я продавав корів в обмін на бензин. Ото було щастя. А ви вже здійснили те, задля чого народилися? — спитав мене Ліберо. — Ви такі далекі через те, що чекаєте, чи через те, що згадуєте?

— Можливо, і те, і інше, — відповіла я.

Ліберо розсміявся, потім замовк. Він хотів зазирнути глибоко мені в очі, перш ніж поставити питання, яке вже давненько крутилося йому на язиці.

— А що саме ви зробили Ультімо, що він викреслив вас зі свого життя ще нещадніше за мене?

Питаючи, він усміхався, немов нам обом було зрозуміло, що вже не було сенсу нічого приховувати.

— Але я б не сказала, що мене саме викреслили.

— Ви самі зізналися, що він пішов, не сказавши ні слова. Навіть не написав. Як же це зветься?

— Викреслення.

— Так він зводить рахунки з болем, — ви самі мені про це казали. То що ви йому зробили? Скажіть мені, тим більш, що хіба багато існує речей, важливіших за це?

Що зробила, що зробила, любий мій старець пан Ліберо… Ліберо Паррі. «Гараж Ліберо Паррі». Слід було спитати про це тодішнє дівча, що занапащувало родини. Випнуті груди, волосся гарно укладене. Мені по стількох роках важко це втямити. Тоді в моїй голові було напхом напхано стільки всього, що зовнішній світ минав повз мене, наче тінь, ледь поміченим, і все життя вирувало в моїх думках, у моїй голові. Того хлопця я заледве помічала, він був реальнішим в моєму щоденнику, аніж на дорогах Америки, він був ледь помітним маревом, яке я оспівувала у своїх мріях. Ультімо. Гадаю, я ніколи так і не побачила в ньому справжню, реальну людину. Тоді це було не на часі. Тож, озирнувшись з висоти сорока прожитих років, я